Глава 11 ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ

Глава 11 ПРИВАТНІ ПІДПРИЄМСТВА. ІНШІ ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 113. Приватні підприємства
1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.
2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодек¬сом та іншими законами.

1. Перехід вітчизняної економіки до ринку не міг не викликати відродження приватної власності, яка в Радянському Союзі не визнавалась, індивідуальна власність мала лише спо¬живчий характер. Конституція України проголосила право приватної власності непоруш¬ним, об'єктом приватної власності може бути майно як споживчого, так і виробничого при¬значення, і це відкрило простір для здійснення господарської та підприємницької діяльності приватним власником. Отже, держава не тільки дозволяє, а й заохочує господарську діяль¬ність приватних підприємств.
На відміну від Закону України «Про підприємства в Україні» [382], чинність якого припи¬нено з 1 січня 2004 р., у статті 113 ГК дано легальне обґрунтоване визначення приватного підприємства, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним ви¬знається і підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи.
Згідно із статтею, що коментується, та статтею 5 Закону України «Про власність» [74] приватне підприємство має можливість використовувати найману працю шляхом укладення трудового договору чи контракту (особливої форми трудового договору) з працівником, який зобов'язується виконувати певну роботу, підпорядковуючись внутрішньому трудово¬му розпорядку підприємства, а підприємство зобов'язується виплачувати працівникові за¬робітну плату і забезпечувати йому необхідні для виконання роботи умови праці, передбаче¬ні законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21-49 КЗпП України).
На трудові відносини працівників з приватними підприємствами повністю поширюється законодавство про працю (КЗпП та інші нормативно-правові акти).
Наймані працівники не є членами трудового колективу приватного підприємства. їх кіль¬кість, правомочності, створення своїх органів самоуправління (загальних зборів, ради трудо¬вого колективу) не впливають на вид власності підприємства. Вона запишається приватною.
Господарським кодексом (ст. 62, 63, статтею, що коментується) визначено, що приватне підприємство є господарюючим суб'єктом. Воно як юридична особа несе відповідальність у випадках, передбачених законодавством, не всім належним йому майном, як підприємці -фізичні особи (які несуть відповідальність усім належним їм на праві власності майном), а, на відміну від них, тільки відособленим майном, призначеним для здійснення господарської діяльності, а засновник - своїм вкладом.
Це дає привід не погодитись з існуючою думкою відносно того, що на практиці цей вид підприємств за системою їх оподаткування програє порівняно з громадянами, які можуть за¬реєструватись як підприємці без створення юридичної особи і уникнути оподаткування, яко¬му підлягають юридичні особи.
Характерною рисою приватних підприємств, на відміну від інших підприємств, є необо¬в'язковість формування статутного фонду, а також відсутність будь-яких обмежень щодо його розмірів у випадках, коли засновники визнали за необхідність створити такий фонд. Це значно здешевлює реєстрацію приватного підприємства.
Приватне підприємство вдало поєднує окремі риси складних організаційно-правових форм господарської діяльності і приватного бізнесу. Як уже зазначалось вище, воно є повно¬цінною, рівноправною з іншими юридичними особами, формою господарювання з прита¬манним йому керівництвом, посадовими особами, які відповідають за його діяльність, по¬точними та іншими рахунками, печаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськими та іншими установами тощо. З іншого боку - це унітар¬на організація, яка повністю підпорядкована тільки своєму власнику.
Управління приватним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що виключає розбіжності та протиріччя між засновниками (на відміну від тих випадків, коли таких засновників декілька) - отже, відсутня можливість блокування рішень.
2. Засновниками приватного підприємства, за загальним правилом, можуть виступати ли¬ше власники - як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства, які самостій¬но розпоряджаються своїм майном шляхом відокремлення його для здійснення господар¬ської діяльності підприємством.
Частина 3 статті 6 Закону України «Про власність» прямо вказує на можливість власника засобів виробництва та іншого майна створювати в установленому порядку підприємство. При цьому рішення власника (власників) має бути належним чином оформлено. Так, напри¬клад, якщо власників двоє чи більше, таким рішенням може бути установчий договір.
Державна реєстрація приватного підприємства регламентована «Положенням про дер¬жавну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396] (з наступнимим змінами та доповнення¬ми). Процес реєстрації мало чим відрізняється від процедури державної реєстрації приватно¬го підприємця без створення юридичної особи.
Державна реєстрація приватного підприємства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або ж в районній, районній міст Києва і Севастополя держав¬ній адміністрації за місцезнаходженням чи місцем проживання засновника(ів), якщо інше не передбачене законом.
Процедура реєстрації приватного підприємства здійснюється таким чином.
До органу місцевого самоврядування засновник (чи засновники) для одержання свідоцтва про державну реєстрацію і реєстрації підприємства має (мають) подати такі документи:
а) нотаріально посвідчений (у трьох примірниках) статут підприємства;
б) якщо засновників декілька - установчий договір, а також протокол установчих зборів про створення приватного підприємства;
в) реєстраційну картку юридичної особи, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;
г) докази, якими підтверджується плата за реєстрацію;
д) договір оренди приміщення (або договір про безоплатне користування ним), в якому буде розташоване підприємство. Можлива реєстрація підприємства і за адресою прожи¬вання засновника (одного з них).
Приватне підприємство повинно бути внесене до Єдиного державного реєстру підпри¬ємств та організацій України, а тому для одержання довідки про включення підприємства в ЄДРПОУ до органу Державного комітету статистики України необхідно подати такі доку¬менти:
а) заповнену облікову картку;
б) оригінал статуту приватного підприємства (для відмітки Держкомітету статистики) і копію статуту;
в) оригінал і копію свідоцтва про державну реєстрацію;
г) докази оплати за включення приватного підприємства до ЄРДПОУ.
Для взяття приватного підприємства на облік у податковому органі до органу державної податкової служби необхідно подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчений примірник статуту;
в) посвідчену нотаріально чи печаткою органу реєстрації копію свідоцтва про держреєстрацію;
г) посвідчену нотаріально чи печаткою органу Держкомстату копію довідки про включен¬ня підприємства до ЄРДПОУ.
Щоб одержати дозвіл органу внутрішніх справ на оформлення замовлення на виготовлен¬ня печаток і штампів, засновник має подати такі документи:
а) заяву;
б) нотаріально посвідчену копію (і оригінал для звірки) свідоцтва про держреєстрацію;
в) два примірники ескізів печаток і штампів, затверджених посадовою особою підприєм¬ства (директором);
г) докази оплати за одержання дозволу, а також за послуги дозвільної системи;
д) документ про призначення відповідального за одержання дозволу.
Будь-яке підприємство, у тому числі й приватне, не зможе функціонувати без відкриття банківських рахунків, а тому до банківської установи (банку, його відділення) необхідно подати:
а) документи, які є підтвердженням того, що підприємством дотримані всі необхідні ета¬пи процедури реєстрації;
б) заява, підписана керівником підприємства і головним бухгалтером;
в) банківські картки з нотаріально посвідченими підписами осіб, які мають право розпо¬ряджатись коштами на банківському рахунку приватного підприємства.
Крім того, до органів пенсійного фонду та фонду соціального страхування необхідно по¬дати заяву, нотаріально посвідчену копію свідоцтва про держреєстрацію, нотаріально по¬свідчену копію довідки Держкомстату про включення підприємства до ЄРДПОУ.
Приватне підприємство набуває права юридичної особи з моменту (дня) його державної реєстрації і внесення до ЄРДПОУ.
3. На всіх без винятку підприємствах, у тому числі й приватних, узагальнюючим показни¬ком фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).
Порядок використання прибутку (доходу) встановлює власник приватного підприємства. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи і розміри її оплати, планує діяльність, а також намічає перспективи розвитку свого підприємства. Господарські відно¬сини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами приватні підприємства здійс¬нюють на договірній основі. Вони вільні у виборі предмета своєї діяльності і договору, ви¬значенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, які не супере¬чать чинному законодавству.
Підприємство має право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в цілях еконо¬мічної, технологічної, екологічної і соціальної безпеки контролюється державними органами.
Свою продукцію, майно приватне підприємство реалізує за цінами і тарифами, які вста¬новлює самостійно або ж на договірній основі, а у випадках, передбачених чинним законо¬давством, - у відповідності з установленими ним цінами і тарифами.
Підприємство зобов'язане забезпечувати для всіх робітників безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці, здійснювати їх медичне соціальне страхування. Воно несе відпові¬дальність за шкоду, заподіяну здоров'ю працівників, у відповідності з чинним законодав¬ством.
Приватне підприємство повинно здійснювати оперативну і бухгалтерську звітність, вести статистичну звітність.
За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції, інших правил здійснення господарської діяльності приватне підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.
4. У відповідності з чинним законодавством України, зокрема «Положенням про держав¬ну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» [396] (із змінами та доповненнями), та із своїм статутом приватне підприємство може бути ліквідоване або реорганізоване. У тако¬му разі орган державної реєстрації анулює державну реєстрацію приватного підприємства за умови дотримання ним усіх ліквідаційних процедур і надання органам реєстрації необхідних документів, які підтверджують, що підприємство зняте з обліку і повною мірою розрахува¬лось з державою, кредиторами, закрило рахунок у банку, здало печатку органам внутрішніх справ, а документи в архів.
Для ліквідації підприємства власником або уповноваженим ним органом створюється лік¬відаційна комісія, у зв'язку з чим приймається рішення про призначення голови комісії та її членів.
Ліквідаційна комісія розміщує в друкованих засобах масової інформації об'яву про лікві¬дацію приватного підприємства із зазначенням порядку і строків пред'явлення заяв і претен¬зій кредиторами, а також виявляє кредиторів, враховуючи дебіторську і кредиторську за¬боргованість, складає перший ліквідаційний баланс, направляє до податкового органу заяву про зняття платника з обліку, а до банку (банківської установи) заяву і рішення власника про ліквідацію підприємства, а також нотаріально посвідчену картку із зразками підписів лік¬відатора та відбитками печатки підприємства.
Одночасно подається заява з доданням розпорядчих документів про ліквідацію і виписки з відповідних рахунків до фонду соціального страхування і пенсійного фонду.
Складається другий ліквідаційний баланс, який після перевірки його аудитором (у разі та¬кої необхідності) подається разом з пакетом документів до органу реєстрації. До органу внутрішніх справ подається заява про прийняття печатки і штампів у зв'язку з ліквідацією підприємства.
Орган державної реєстрації в 10-денний строк приймає рішення про скасування реєстра¬ції за наявності таких документів:
- заяви і рішення власника або уповноваженого ним органу про ліквідацію;
- акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який при¬значив ліквідаційну комісію;
- довідки аудитора (якщо це необхідно для перевірки ліквідаційного балансу);
- довідки установи банку про закриття рахунка;
- довідки органу податкової служби про зняття з обліку;
- доказів про опублікування об'яви про ліквідацію підприємства;
- довідки з архіву про прийняття документів на довгострокове зберігання;
- оригіналів установчих документів;
- свідоцтва про державну реєстрацію;
- довідки органу внутрішніх справ про прийняття печатки і штампів.
У відповідності з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] приватне підприємство може бути ліквідовано у разі визнан¬ня його банкрутом.
Скасування державної реєстрації приватного підприємства є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство
1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з ме¬тою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.
2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які пра¬цюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).
3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) гос¬подарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.

1. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [488] визначає фер¬мерське господарство (далі - ФГ) як форму підприємницької діяльності із створенням юри¬дичної особи громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську про¬дукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.
Цей Закон, виданий після прийняття ГК, вже не містить такої ознаки як «селянське» гос¬подарство. Під селянським господарством закон розуміє особисте господарство громадян.
Відмітною рисою фермерського господарства є те, що воно створюється для ведення під¬приємницької діяльності.
Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян.
Таким об'єднанням є окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які досягли 14-річного віку) та інші члени сім'ї та родичі.
Це сімейне утворення має на меті виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподар¬ської продукції та сировини.
Воно є формою підприємства з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.
Його члени мають рівні права на участь в управлінні, на оплату праці, на укладення дого¬вору про спільну діяльність.
Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річно¬го віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фер¬мерського господарства.
Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які прожи¬вають у сільській місцевості і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну кваліфікацію в галузі тваринництва.
- Обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити ФГ, є необхідність про¬йти професійний відбір у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою. До її складу включаються представники органів державної влади, місцевого самоврядуван¬ня, у тому числі представники управління сільського господарства та відділу земельних ре¬сурсів місцевої державної адміністрації, Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій. Отже, особа, яка бажає створити ФГ, повинна мати не тільки за¬гальну дієздатність, а й спеціальну.
2. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у відповідності зі статтею 22 Земельного кодексу України та статтею 7 Закону України «Про фермерське гос¬подарство» передається у власність чи надається в користування на правах оренди особі, яка виявила бажання створити ФГ і пройшла професійний відбір. Вона і є головою ФГ.
Головою ФГ не може бути іноземна особа, оскільки право на його створення має тільки громадянин України.
Відповідно до земельного законодавства фермерському господарству видається Держав¬ний акт на право приватної власності на землю. Державний акт видається голові ФГ. З ним також укладається договір на тимчасове користування землею на умовах оренди.
Виходячи з аналізу земельно-процесуальних норм можна дійти висновку, що право на зе¬мельну ділянку для ведення ФГ виникає на підставі семи юридичних фактів:
1) подання громадянином до районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради або державної адміністрації заяви з проханням надати земельну ділянку з зазначенням у ній бажаних розмірів і місця розташування ділянки, кількості членів ФГ тощо;
2) проходження претендентами на створення ФГ професійного відбору з метою підтвер¬дження професійної придатності для заняття сільським господарством;
3) погодження заяви з сільською (селищною) радою за місцем розташування земельної ділянки;
4) розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ді¬лянки (за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств);
5) прийняття відповідною радою на найближчій сесії рішення щодо передачі чи надання земельних ділянок громадянам для ведення ФГ;
6) відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості);
7) одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення до¬говору на тимчасове користування землею на умовах оренди.
Передача земельних ділянок у приватну власність або надання їх у користування здій¬снюється із земель запасу, а також із земель, вилучених (викуплених) у встановленому по¬рядку.
Безплатно земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення ФГ у межах се¬редньої земельної частки, про що робиться відмітка в паспорті громадянина або в документі, який його заміняє.
За плату передаються у приватну власність громадян для ведення ФГ земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.
Для ведення ФГ можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користуван¬ня земельні ділянки у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, роз¬ташованого на території відповідної ради. Якщо ж громадянин одержав земельну частку (пай) за раніше чинним законодавством (до 50 га ріллі і 100 га усіх земель, а в місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, -100 га ріллі), то при створенні фермерського господарства він має переважне право на при¬дбання (викуп) цих земель з розстрочкою платежу до 20 років.
Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на умовах оренди ФГ підлягає державній реєстрації органом державної реєстрації протягом п'яти робочих днів.
Після одержання Державного акта на землю і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) ФГ набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням, відкриває відповідні рахунки - поточні та вкладні (депозитні) в банківських установах і веде свою господарську діяльність.
Суб'єктом майнових відносин є ФГ як юридична особа.
Рухоме і нерухоме майно ФГ належить його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.
Земельні ділянки громадян, які ведуть ФГ, поділу не підлягають.
У разі смерті одного з членів ФГ його земельна частка повинна успадковуватися у рівних частках усіма членами ФГ. Земельним кодексом України та іншими чинними законодавчими актами для забезпечення цілісності земельної ділянки заборонено її поділ.
Майнові спори між членами ФГ, спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань подальшого ведення ФГ вирішуються в судовому порядку.
3. Як суб'єкт підприємництва ФГ самостійно визначає цілі, завдання та напрями своєї діяльності з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що є основним видом його діяльності. Воно вільне у виборі партнерів з економічних зв'язків, у тому числі й іноземних держав, з додержанням вимог законодавства, яке регулює зовніш¬ньоекономічну діяльність.
Доходи, одержані ФГ як результат господарської діяльності, використовуються членами господарювання на власний розсуд.
4. Законом України «Про фермерське господарство» передбачені випадки припинення господарством своєї діяльності у разі реорганізації, ліквідації, визнання неплатоспромож¬ним (банкрутом) або, якщо не залишається жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність.
5. Складний та сезонний характер сільськогосподарської праці часто потребує застосу¬вання додаткової робочої сили. Тоді, згідно з законом про фермерство, дозволяється уклада¬ти трудові договори (контракти, угоди) з іншими особами, які не стають членами ФГ. Вони не можуть брати участь в управлінні ФГ, не мають права на його майно. Наймані працівники можуть брати певну участь у розподілі доходів ФГ лише за умови, коли на це є спільна за¬гальна згода всіх членів господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою.
6. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю ФГ, регулюються: Господарським кодексом, Земельним кодексом, Цивільним кодексом, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» [348], указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробницт¬ва» [335], «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогоспо¬дарським підприємствам і організаціям» [401], «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» [285], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [336] та іншими законодавчими і підзаконними актами.

Стаття 115. Орендне підприємство
1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на осно¬ві оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального під¬приємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.
2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприєм¬ства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.
3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурно¬го підрозділу), де створено цю організацію.
4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або кому¬нальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а та¬кож органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.
5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.
6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це май¬но. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.
7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отри¬маного в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.
8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановлено¬му законом.
9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

1. Становлення і розвиток орендних підприємств у нашій країні, відповідно, і їх правовий ста¬тус за новітнім законодавством, порівняно з організаційно-правовими формами суб'єктів госпо¬дарювання інших видів, характеризується нестабільністю.
Орендне підприємство - підприємство, створене орендарем на основі майна державного або комунального підприємства чи організації, отриманого ним від орендодавця за догово¬ром оренди. Після передачі майна в оренду воно не перестає бути державним. У той же час, відповідно до Закону України «Про власність» [74], орендарю належить право власності на виготовлену продукцію та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, а також на здобуте орендарем відповідно до законодавства інше майно. Тому орендне підприємство є суб'єктом господарювання змішаної форми власності, чим і обумовлюються особливості його правового статусу, порядку створення та припинення.
Легальною основою появи орендних підприємств в Україні стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду [41], що вперше дозволили оренду в усіх галузях народного господарства стосовно майна усіх форм та видів власності. В оренду стало можли¬вим передавати підприємства (об'єднання), організації, структурні одиниці об'єднань, вироб¬ництва, цехи, інші підрозділи підприємств, організацій «як єдині майнові комплекси ви¬робничих фондів та інших цінностей» (ст. З Основ).
Згаданий законодавчий акт передбачив також можливість часткового або повного викупу орендованого майна у власність на умовах, узгоджених у договорі оренди, чим, по суті, й бу¬ло започатковано роздержавлення та приватизацію державного майна. Після викупу орендо¬ваного майна орендного підприємства воно за рішенням його трудового колективу підлягає перетворенню на колективне підприємство, кооператив, господарське товариство або інший вид підприємства, який діє на засадах колективної власності.
Створені за союзним законодавством орендні підприємства, викуп яких договором орен¬ди не був передбачений або з різних причин не відбувся, продовжують функціонувати в Україні й дотепер. Проте з прийняттям у 1992 році Закону України «Про оренду майна дер¬жавних підприємств та організацій» [349] раніше укладені договори оренди було приведено у відповідність з національним законодавством.
Можливість створення орендних підприємств в Україні зберігалася протягом усього пе¬ріоду чинності Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» аж до 14 березня 1995 р., коли він був змінений та одержав назву «Про оренду державного майна» [349]. Легальною базою створення орендних підприємств стали статті 15 та 27 Зако¬ну про оренду майна (у початковій редакції), відповідно до яких орендар набув права само¬стійно обирати організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджувати статут створюваного ним підприємства та наділяти останнє правом повного господарського відання на закріплене, орендоване та інше майно.
Орендне підприємство діє на підставі статуту та договору оренди до припинення строку дії останнього і є правонаступником державного або комунального підприємства, організа¬ції, на базі яких воно створене, або у частині прав та обов'язків, пов'язаних з діяльністю пе¬реданого в оренду структурного підрозділу.
Після припинення або розірвання договору оренди цілісних майнових комплексів дер¬жавних підприємств, організацій майно підлягає поверненню орендодавцю на умовах, пе¬редбачених спеціальним нормативним актом. Фондом Держмайна України у 1997 році за¬тверджено «Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241], яким регулюється здійснення комплексу заходів та процедур, пов'язаних з поверненням орендодавцю орендо¬ваного державного майна: інвентаризація та оцінка майна орендних підприємств, визначен¬ня часток держави й орендаря у цьому майні, врахування заборгованості орендарів по оренд¬них платежах, приймання-передача майна, вибір організаційно-правової форми підприєм¬ства, заснованого на поверненому після оренди державному майні і (за необхідності та за згодою орендаря) майні орендаря.
Вибір організаційно-правової форми підприємства, створюваного на майні колишнього орендного підприємства, здійснює Фонд державного майна України за погодженням з орга¬ном управління відповідним державним майном, а в разі наявності в майні орендного під¬приємства частки майна орендаря - також за погодженням з колишнім орендарем.
2.3 самого початку, у відповідності зі статтею 6 Закону України «Про оренду майна дер¬жавних підприємств і організацій» (1992) [349], у ролі пріоритетного ініціатора створення орендного підприємства передбачалася «організація орендарів».
Організація орендарів - різновид орендаря, тобто сторона в договорі про строкове оплатне володіння і користування майном, переданим їй орендодавцем для здійснення підприєм¬ницької й іншої господарської діяльності. Організації створювалися членами трудового ко¬лективу державного підприємства, організації або структурних підрозділів з їх ініціативи. Підставою для створення такої організації слугувало рішення трудового колективу держав¬ного підприємства, організації про оренду майна державного підприємства, організації. Для цього було потрібно більше половини голосів його членів.
У разі прийняття членами трудового колективу рішення про укладення договору оренди особи, які бажали стати орендарями, створювали організацію орендарів. Загальні збори або збори уповноважених організації орендарів обирали її керівні органи, затверджували поло¬ження про організацію орендарів, що підлягала державній реєстрації в органах виконавчої влади за місцезнаходженням об'єкта оренди. Положення про організацію орендарів мало містити такі дані: найменування організації, її місцезнаходження, мета діяльності, порядок вступу до організації і виходу з неї, права й обов'язки членів організації, її органи управлін¬ня, порядок розподілу доходу (прибутку), умови припинення діяльності.
З дня державної реєстрації організація орендарів набувала права юридичної особи і, тим самим, можливість укласти договір оренди державного майна. Створена трудовим колекти¬вом організація орендарів мала переважне, перед іншими фізичними та юридичними особа¬ми, право на укладення договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.
Після укладення з власником (уповноваженим ним органом) договору оренди організація орендарів самостійно обирала організаційно-правову форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна і як засновник затверджувала статут новоствореного суб'єкта, призначала його керівника. У статуті не мали бути положення, що суперечать договору оренди.
Підприємства, організації, структурні підрозділи підприємства, організації, цілісні май¬нові комплекси яких передані в оренду, припиняли свою діяльність як державні з моменту реєстрації в установленому порядку статуту створеної організації орендарів - нового суб'єк¬та господарювання.
Згідно із статтею 28 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і орга¬нізацій» організація орендарів мала право на укладення договорів оренди з викупом орендо¬ваного майна не пізніше трьох років з дня укладення (приведення у відповідність з цим зако¬ном) договору оренди, якщо орендоване майно не було віднесене до об'єктів, приватизація яких заборонена законодавчими актами України, і якщо це не суперечило Державній програ¬мі приватизації.
У подібних випадках організація орендарів могла існувати протягом усього строку дії та¬кого договору або доти, поки не завершиться достроковий викуп орендованого майна на пе¬редбачених договором умовах. З настанням такого моменту організація орендарів повинна ліквідуватися, а якщо нею раніше створювалося орендне підприємство, то воно підлягало припиненню способом, обраним самим власником - організацією орендарів: шляхом лікві¬дації або реорганізації. В останньому випадку - з відповідним правонаступництвом.
З прийняттям нових редакцій цього Закону, який спершу одержав назву «Про оренду дер¬жавного майна» (від 14 березня 1995 р.), а потім - «Про оренду державного та комунального майна» (від 23 грудня 1997 р.) [80] організація орендарів у числі можливих орендарів більше не згадується, її роль покликані виконувати господарські товариства, створювані членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу. Не передбачено цим Законом тепер і укладення договорів оренди майна державних і комунальних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів з правом викупу. У зв'язку з виключенням зі зміне¬ного Закону статті 31 [79] викуп орендарем (у тому числі організацією орендарів) об'єкта оренди на умовах раніше укладених договорів оренди з правом викупу більш не передбачав¬ся. Згідно із статтею 25 цього Закону приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.
3. Пріоритет при укладенні договорів оренди цілісних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), оформлення яких є необхідним для створення орендного підприємства, вищезгаданий Закон надає трудовим колективам зазначених суб'єктів господарювання державної форми власно¬сті. Для укладення договору оренди цілісного майнового комплексу раніше передбачалося створення організації орендарів з числа членів трудового колективу, яка в установленому порядку реєструвалася як юридична особа для виконання ролі сторони за договором оренди цілісного майнового комплексу, що укладався з уповноваженим органом ФДМ України. За¬раз таку роль, як згадувалося вище, повинна виконувати «організація членів трудового ко¬лективу» у формі господарського товариства.
Після укладення такого договору орендар вправі за погодженням з ФДМ затвердити ста¬тут створюваного орендного підприємства та зареєструвати його як такий у встановленому порядку.
4. Орендодавцями цілісних майнових комплексів, на базі яких створюються орендні під¬приємства, є уповноважені на це спеціально створені власниками майна органи. Щодо майна державної (чи, як часто говорять і пишуть, - загальнодержавної) власності - це Фонд державного майна України і його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві і Севастополі. Стосовно комунальної власності в адміністративно-те¬риторіальних утвореннях країни з початку 90-х років і донедавна існували відповідні міські, районні фонди комунального майна. Рішенням Донецької міської Ради народних депутатів, наприклад, 30 березня 1993 р. було створено Фонд комунального майна Донецької міської ради народних депутатів і затверджено Положення про нього.
Згодом подібні органи приватизації комунального майна були передані до структури ре¬гіональних відділень ФДМ України в областях, стали структурними підрозділами цих орга¬нів, власне кажучи, подвійного підпорядкування, оскільки мають делеговані повноваження з компетенції відповідних власників - територіальних громад адміністративно-територіаль¬них утворень. Разом з тим останнім часом, з метою підвищення ефективності управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні обласних рад, у відповідності зі статтями 43, 60 Закону України «Про місцеве са¬моврядування в Україні» [324] у структурі виконавчих апаратів обласних рад утворюються спеціальні управління з питань майна комунальної власності. Донецька обласна рада, напри¬клад, створила таке управління 4 березня 2003 р. Подібні управління і відділи створюються й радами інших рівнів.
5. На сьогодні об'єкти державної і комунальної власності, на основі яких не можуть ство¬рюватися орендні підприємства, визначені Переліком майнових комплексів державних під¬приємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в орен¬ду яких не допускається, затвердженим Декретом Кабінету Міністрів України № 26-92 від 31 грудня 1992 р. [378] До них відносяться: радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку, а також об'єкти, що забезпечують зв'яз¬ком органи законодавчої та виконавчої влади; магістральні лінії електропередачі, магі¬стральні трубопроводи; магістральні залізниці, автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгос¬подарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди; об'єкти Національного кос¬мічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; гідро- і атомні електростанції; протирадіаційні споруди; майнові комплекси, що забезпечують постійне розміщення і збе¬рігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні установи; кладовища, крематорії. Щодо подібних переліків об'єктів комунальної власності слід довідуватися у від¬повідних органах влади, місцевого і регіонального самоврядування.
6. Вище вже зазначалося, що, будучи переданим в оренду (кому б то не було), державне чи ко¬мунальне майно не набуває іншої форми власності. Воно так і залишається державним чи кому¬нальним. Саме тому з волі орендаря (який не є власником) воно не може бути передане в суб¬оренду. Можна було б припустити, що за згодою орендодавця (власника) таке можливо. Однак, якщо врахувати імперативний характер норми, що коментується, то слід зробити остаточний негативний висновок: суборенда цілісних майнових комплексів законом не дозволена.
7. Положення частини 7 коментованої статті має загальноправовий характер з погляду на¬лежного ставлення до отриманого у володіння і користування майна. Воно (майно), будучи переданим (отриманим у найм, оренду), має бути збереженим у цілості і справності і по¬вернено орендодавцю в первісному вигляді з урахуванням природного зносу.
Збитки, заподіяні користувачем (орендарем), мають бути відшкодовані орендодавцю в повному обсязі: прямий збиток і неодержаний прибуток.
8. Процедура банкрутства суб'єктів господарювання - учасників підприємницьких відно¬син урегульована спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності борж¬ника або визнання його банкрутом».
9. До «інших законів» (якщо вести мову саме про закони), що регулюють порядок укладен¬ня договору оренди майнового комплексу й інші питання створення і діяльності орендного підприємства, відноситься Закон України «Про оренду державного та комунального май¬на» [347]. У числі підзаконних актів слід назвати, зокрема: постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, оренд¬них підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні то¬вариства» [240], «Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних під¬приємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду» [183], «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві грошових коштів та цінних паперів» [167], «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна» [320], «Про затвердження Положення про порядок і умови надання пільг щодо орендної плати орендарям майна державних підпри¬ємств» [195], накази ФДМУ «Про затвердження договорів оренди» [149], «Про затвердження Переліку документів, які подаються орендодавцеві» [173], «Про затвердження Порядку по¬вернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припи¬нення або розірвання договору оренди» [241 ], «Щодо роз'яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» [517], наказ ФДМУ, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України «Про затвердження Поряд¬ку надання Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництва¬ми дозволів державним підприємствам, організаціям на передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна» [236], опубліковані у відпо¬відних офіційних виданнях.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями
1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприєм¬ством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іно¬земними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.
2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до Законодавства України з метою отри¬мання прибутку або досягнення соціального ефекту.
3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.
4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочір¬ніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.
5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняєть¬ся, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями ви¬значаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, інши¬ми законодавчими актами.

1. У статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. [438] (з наступними змінами і доповненнями) знайшло відображення таке визначення під¬приємства з іноземними інвестиціями: це господарюючий суб'єкт - підприємство (орга¬нізація) будь-якої організаційно-правової форми, незалежно від форми власності, - створе¬ний у відповідності з вимогами законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого (за його наявності) становить не менше 10 відсотків. Такий господарюючий суб'єкт набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування інозем¬ної інвестиції на його баланс.
Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включно і внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за до¬мовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування ін¬вестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом ва¬люти України, який визначається Національним банком України.
На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством України.
Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підпри¬ємств, а також відомості про державну належність їх засновників (учасників).
Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердже¬ним постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396], передбачені особли¬вості реєстрації інвестиційних підприємств в Україні. Пункт 5 цього Положення встанов¬лює, що іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути посвідченій згідно із законодавством країни, яка його видала, пере¬кладений українською мовою і легалізований у консульській установі України, якщо міжна¬родними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Цей документ може бути також посвідчений у посольстві відповідної держави в Україні і легалізований в МЗС.
Підприємство з іноземними інвестиціями - це окремий самостійно господарюючий су¬б'єкт, і воно само визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), ціну тощо, якщо інше не передбачено законодавством України.
Для здійснення своєї діяльності воно має право залучати на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.
За рішенням підприємства право володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результати їх здійснення можуть бути на основі договору передані громадянам і юридичним особам в порядку, встановленому законодавством.
Майно підприємства може бути використане ним для забезпечення зобов'язань. Це майно у разі порушення зобов'язання може бути реалізовано у відповідності з чинним законодавством.
Для державних підприємств, які виступають інвесторами за межами України і яким від¬критий іпотечний кредит, встановлюються гарантії за цими інвестиціями у відповідності з законодавством України.
Підприємства з іноземними інвестиціями зобов'язані:
- додержуватись державних норм і стандартів, встановлених законодавством України;
- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, які пред'являються в межах їх компетенції;
- в установленому порядку надавати бухгалтерську і статистичну звітність;
- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного зако¬нодавства;
- виплачувати податки й інші платежі з дотриманням Закону України «Про усунення дис¬кримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використан¬ням майна та коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р. [482];
- у необхідних випадках одержати ліцензію відповідно до Порядку прийняття та розгляду Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України документів для отри¬мання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межа¬ми України, затвердженого наказом Мінекономіки України від 7 листопада 2000 р. [287], та Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кор¬дон, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16 березня 1999 р. [151].
Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між підприємством з іноземними інвестиціями та іншими суб'єктами, є договір, який повинен, в необхідних ви¬падках, відповідати Положенню про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженому по¬становою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. [193]
Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню та квотуван¬ню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Ка¬бінетом Міністрів України.
Підприємства з іноземними інвестиціями виплачують податки в загальному порядку від¬повідно до вимог податкового законодавства України.
Охорона і здійснення прав інтелектуальної власності підприємств з іноземними інвести¬ціями забезпечується відповідно до законодавства України. Вони самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію в Україні та за кордоном) винаходів, промислових зразків, товарних знаків та інших, які їм належать, об'єктів інтелектуальної власності відпо¬відно до законодавства України.
2. Згідно із статтею 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» [295] інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємниць¬кої та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягаєть¬ся соціальний ефект.
Інвестиціями можуть бути такі цінності:
- грошові кошти у національній або іноземній валюті, цільові банківські вклади, паї, акції, а також інші цінні папери (акції, облігації тощо);
- рухоме і нерухоме майно (споруди, будинки, обладнання та інші матеріальні цінності);
- майнові права, що випливають з авторських прав, досліджень та інших інтелектуальних цінностей;
- сукупність технічних технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигля¬ді технічної документації, навичок і виробничого досвіду; необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);
- права на користування землею, водою, природними ресурсами, спорудами, будівлями, обладнанням, а також інші майнові права;
- інші цінності.
Інвестиції у відновлення основних фондів і на приріст матеріально-технічних запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено зако¬нами України.
Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фон¬ди й обігові кошти в усіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові гро¬шові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
4. Підприємства з іноземними інвестиціями у відповідності з чинним законодавством Укра¬їни, зокрема законами України «Про власність» [74], «Про господарські товариства» [90], «Про інвестиційну діяльність» [295], «Про режим іноземного інвестування» [438], а також з Положен¬ням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, за¬твердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [491] та Господарським кодексом (ст. 126), мають право бути засновниками дочірніх підприємств.
Дочірнє підприємство - суб'єкт господарювання, який створюється материнською, хол¬динговою компанією - юридичною особою шляхом надання йому частки свого майна. Це -юридична особа, що діє на підставі статуту, затвердженого засновником. Останній призна¬чає керівника дочірнього підприємства і здійснює щодо нього інші права, передбачені зако¬нодавством, а також статутом (статутом про підприємство з іноземними інвестиціями).
Дочірнє підприємство обов'язково вказується у статуті засновника, якій визначає мету, предмет діяльності і межі його спеціальної статутної правосуб'єктності.
Між засновником - холдинговою компанією - та її дочірнім підприємством встановлюю¬ться відносини контролю-підпорядкування.
Засновник відповідає за борги дочірнього підприємства у тих випадках, коли банкрутство (неспроможність) останнього була викликана неправомірною поведінкою засновника.
Реєстрація і ліцензування дочірнього підприємства відбуваються на загальних умовах з додержанням законодавства України та законодавства відповідних держав. (Детальніше див. коментар до ст. 126 цього Кодексу.)
Підприємства з іноземними інвестиціями мають право створювати філії та представництва у відповідності з названими вище нормативно-правовими актами, а також згідно з Інструк¬цією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні [157], розробленою на основі статті 5 Закону УРСР «Про зовнішньоекономічну діяль¬ність» [293] в цілях упорядкування механізму реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, та Положенням про державну реєстрацію суб'єктів під¬приємницької діяльності від 25 травня 1998 р. [396] (із змінами та доповненнями).
Як визначає Класифікатор організаційно-правових форм господарювання, затверджений наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. [14], філії та представництва - це відокремлені підрозділи підприємств з іноземними інвестиціями, що розташовані поза міс¬цем їх знаходження. Вони не є юридичними особами.
Філія виконує таку саму діяльність (виробничу, наукову тощо) або частину цієї діяльно¬сті, що й підприємство з іноземними інвестиціями, але не в місці знаходження керівного ор¬гану юридичної особи, а поза його межами.
Представництво - теж структурно відокремлена частина юридичної особи, але, на відміну від філії, здійснює лише представницьку діяльність та захист інтересів підприємства. Воно не може виконувати виробничу, наукову та іншу діяльність.
Філії та представництва створюються підприємствами з іноземними інвестиціями з ме¬тою розширення своєї територіальної сфери діяльності, наділяються майном підприємства, що їх створило, і діють на підставі затвердженого ним положення.
Підприємство призначає керівників філій та представництв, які діють на підставі виданої ним довіреності.
Філії та інші відокремлені підрозділи іноземних юридичних осіб, зокрема представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєстру¬ватися згідно із статтею 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
Інструкцією «Про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні», затвердженою наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України від 18 січня 1996 р. [157], передбачено порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.
У відповідності з чинним законодавством підприємство з іноземними інвестиціями по¬винно повідомити реєструючий орган про створення філії чи представництва шляхом вне¬сення додаткової реєстрації до своєї реєстраційної картки.
Законодавством інших держав передбачені деякі відмінності від законодавства України щодо створення та реєстрації філій і представництв.
5. Від обсягів, якості інвестицій, ефективності інвестиційного процесу і належного здійс¬нення своїх прав і обов'язків суб'єктами інвестиційної діяльності значною мірою залежить розвиток вітчизняної економіки.
Відповідно, українське інвестиційне законодавство формується і виконує функцію щодо вигідного і належного розміщення в країні іноземного капіталу.
Формування правових режимів іноземного інвестування в Україні характеризується наяв¬ністю для іноземних інвесторів системи пільг, гарантій, механізмів правового захисту, кон¬кретних засобів державної підтримки інвестиційної діяльності тощо (ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).
Проте в окремих випадках виникає необхідність встановлення деяких обмежень, а то й за¬борони здійснення іноземного інвестування. Законом можуть бути визначені галузі господа¬рювання або території, де встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, і території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забо¬роняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Так, згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про страхування» [459] страхова діяльність в Україні може здій¬снюватися тільки страховиками - резидентами України.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» забороняється ін¬вестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає санітарно-гігієнічним, ра¬діаційним, екологічним, архітектурним та іншим нормам, встановленим законодавством
України, а також порушують права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Окрім цього, якщо є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльно¬сті України на своїй території, в тому числі пов'язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Верховна Ра¬да України, Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки та з питань європейської ін¬теграції України) згідно з їх компетенцією мають право застосувати адекватні заходи у від¬повідь на ці дії.
Такими діями можуть бути: застосування повної чи часткової заборони (повного чи част¬кового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму повного сприяння чи пільгового спеці¬ального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій; запровадження індикативних цін щодо імпорту або експорту товарів тощо.
6. Правовий статус (права та обов'язки) і порядок діяльності підприємств з іноземними ін¬вестиціями визначаються цим Кодексом, законами України: «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та іншими законодавчими актами.

Стаття 117. Іноземне підприємство
1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.
2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.
3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відпо¬відно до законодавства України.
4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підпри¬ємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування, інши¬ми законами.

1. Стаття 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. (із змінами і доповненнями) передбачає можливість створення за законодавством України унітарного або корпоративного підприємства, яке діє виключно на власності іноземців -фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство є іноземним підприємством. Ним є також діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Статусу іноземного діюче під¬приємство України набуває після придбання його повністю у свою власність іноземцем або іноземною юридичною особою. При цьому основною вимогою законодавства є повне, а не часткове придбання у власність іноземцем(ями) чи іноземною(ими) юридичною(ими) особою(ами) діючих підприємств.
Оскільки іноземне підприємство створюється виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, то це дає підстави дійти висновку, що діюче підприємство може бути придбане як іноземцями, так і іноземними юридичними особами або ж цими особами спільно.
Коментована стаття регламентує, що іноземне підприємство створюється за законодав¬ством України, а діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб.
Іноземному підприємству притаманні такі ознаки:
- підприємство створюється і діє за законодавством України;
- підприємство діє виключно на власності іноземних суб'єктів (іноземців або іноземних юридичних осіб);
- у власності іноземного підприємства може бути будь-яке майно, не заборонене законо¬давством України;
- діюче підприємство може бути власністю іноземного підприємства тільки після повного придбання його у власність іноземцями, або іноземними юридичними особами, або ж ними спільно;
- іноземне підприємство має своє найменування, окрім повного найменування, може мати й скорочене, свою печатку, поточний рахунок в банку та інші реквізити відповідно до чинно¬го законодавства України.
2. Економічна безпека України обумовлює необхідність заходів безпеки, які здійснюють¬ся з метою недопущення доступу іноземних суб'єктів господарювання, а з ними - і держави, за законодавством якої вони створені, в галузі оборони (зброї, техніки і технології), фунда¬ментальних розробок, підтримання суспільного порядку і управління, фінансів і монетарної політики, правотворчості. Зазначені сфери традиційно складають недоступні для іноземців галузі практично в усіх без винятку країнах світу.
Окрім цих заборон, законодавство України обмежує також доступ іноземців до деяких секторів економіки. Так, іноземні підприємства обмежуються в діяльності інформаційних агентств, теле- і радіоорганізацій тощо.
Законами України можуть визначатися території, на яких створення і діяльність інозем¬них підприємств обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національ¬ної безпеки України. Це, як правило, прикордонні території, території розміщення військо¬вих або інших стратегічних об'єктів.
Водночас у разі, якщо є відомості про те, що інші держави обмежують здійснення закон¬них прав та інтересів підприємств, філій або представництв України на своїй території, орга¬ни державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії.
3. У зв'язку з тим, що іноземне підприємство створюється за законодавством України (ч. 1 статті, що коментується), то і правовий статус іноземного підприємства, а також його філій, представництв та інших відокремлених підрозділів у повному обсязі, якщо інше не передба¬чено законодавством, повинен відповідати чинному законодавству України. Це необхідно для того, щоб позбавити такі філії, представництва та інші відокремлені підрозділи можли¬вості здійснювати на території України невигідну для неї діяльність, а то й взагалі діяльність, яка може порушувати економічний суверенітет України (ст. 17 Конституції України).
4. Відповідно до частини 4 статті, що коментується, слід розмежовувати умови, порядок створення та діяльність іноземних підприємств.
Умови створення підприємств - це такі об'єктивні обставини, які обумовлюють необхід¬ність не перешкоджати створенню суб'єкта господарської діяльності. Умовами створення іноземних підприємств є:
- наявність (надходження) на території України власності іноземців, іноземних юридич¬них осіб або діючого підприємства, придбаного у власність цими особами;
- створення іноземного підприємства на території чи в галузі господарювання, в яких це не заборонено;
- відображення у відповідних документах відомостей про предмет діяльності (який не за¬боронений в Україні), інших відомостей, передбачених чинним законодавством при ство¬ренні іноземних підприємств.
Для того, щоб зареєструватись як іноземне підприємство, його засновники повинні підго¬тувати (розробити) установчі документи. Це - комплект документів установленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт господарських відносин.
Для різних підприємств (ст. 62 цього Кодексу) - це різні комплекти документів, але ос¬новними з них є такі.
По-перше, для унітарного іноземного підприємства це - рішення власника або уповнова¬женого ним органу про створення підприємства, а для корпоративного іноземного підприєм¬ства - установчий договір власників або уповноваженого ним органу про створення підпри¬ємства, він і є рішенням.
По-друге, як для унітарного, так і для корпоративного іноземного підприємства обов'яз¬ковими є розробка і прийняття статуту підприємства. Безумовно, це локальні нормативні ак¬ти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству України, оскільки саме за цим законодавством створюються іноземні підприємства.
По-третє, інші документи, передбачені чинним законодавством України.
Відповідно до пункту 7 статті 24 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну ре¬єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115] юридична особа відповід¬ним документом підтверджує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути легалізований в установленому порядку.
Отже, державна реєстрація становить собою завершальний етап створення іноземного підприємства, на якому компетентний орган перевіряє додержання умов, необхідних для створення іноземного суб'єкта господарювання.
Державна реєстрація призводить до визнання іноземного підприємства юридичною особою, тобто до виникнення в останньої правоздатності і дієздатності, і вона одномоментно отримує можливості своїми діями набувати прав та обов'язків.
Предмет, цілі і напрями дальності іноземне підприємство визначає у своєму Статуті, а то¬му відповідно з ним і чинним законодавством воно має право здійснювати правочини, укла¬дати договори та інші угоди, займатись будь-якою господарською діяльністю, передбаченою Статутом у відповідності з вимогами Господарського кодексу, не забороненою чинним зако¬нодавством.
Іноземне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвит¬ку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги.
Відносини іноземного підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадя¬нами в усіх сферах господарювання здійснюються на основі договорів.
Іноземне підприємство має право вести зовнішньоекономічну діяльність, і напрями цієї діяльності визначає самостійно.
Держава забезпечує іноземному підприємству рівні правові та економічні можливості на¬рівні з іншими підприємствами, гарантує забезпечення його прав і законних інтересів.
Втручання в господарську та іншу діяльність іноземного підприємства з боку державних, гро¬мадських організацій, політичних партій і рухів без законних на те підстав не допускається.
Контроль за діяльністю іноземного підприємства здійснюється податковою, державною ревізійною службами та органами інших відомств, передбачених цим Кодексом, а також ін¬шим чинним законодавством.
Взаємовідносини іноземного підприємства з органами державного управління, місцевого самоврядування та іншими органами будуються у відповідності з чинним законодавством.
Ліквідація і реорганізація іноземного підприємства здійснюються у відповідності з вимо¬гами Статуту, цього Кодексу, антимонопольного та іншого чинного законодавства, за рішен¬ням власника або за рішенням суду чи господарського суду.
Іноземне підприємство ліквідується також у випадках:
- визнання його банкрутом;
- якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства у зв'язку з невиконанням ним умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпечено виконання або ж дотримання цих умов, або не змінено вид (профіль) діяльності;
- якщо рішенням суду визнані недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства;
- за іншими підставами, передбаченими чинним законодавством України.

Глава 12 ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств
1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити під¬приємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.
4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до стат¬ті 58 цього Кодексу.

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх діяльності для вирішення спільних завдань. Метою ство¬рення і діяльності об'єднання підприємств може бути координація будь-якої господарської діяльності (виробничої, наукової, комерційної, інвестиційної, інноваційної, іншої). Вид (ви¬ди) діяльності, які координуються підприємствами завдяки створенню об'єднання підпри¬ємств, визначаються залежно від виду об'єднання. Так, в асоціаціях відбувається координація виробничої діяльності, у корпорації - виробничої, наукової та комерційної діяльності, у кон¬церні - науково-технічної, виробничої, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Види діяльності, координація яких відбувається в об'єднаннях підприємств інших видів, Кодексом не визначаються, отже, в інших видах об'єднань підприємств може відбуватися координація будь-якої господарської діяльності підприємств, якщо законом згід¬но зі статтею 127 цього Кодексу не встановлено певне регулювання щодо координації тієї чи іншої діяльності підприємств у інших формах об'єднання інтересів підприємств.
Координація господарської діяльності підприємств у рамках створеного об'єднання під¬приємств здійснюється для вирішення певних спільних економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворюва¬ти об'єднання підприємств, - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання, компетентних ор¬ганів місцевого самоврядування.
В об'єднання підприємств, у тому числі промислово-фінансові групи, можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. Це положення згід¬но зі статтею 119 цього Кодексу застосовується також до об'єднань інших суб'єктів господа¬рювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб. Інше може бути передбачене законами.
3. Об'єднання може бути утворене на невизначений строк або як тимчасове. Тимчасовим об'єднанням згідно зі статтею 120 цього Кодексу завжди є консорціум. На певний строк, що визначається строком реалізації конкретної програми, створюються також промислово-фінансові групи. Інші об'єднання можуть створюватися згідно з договором або рішенням компетентного органу на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.
4. За визначенням, наведеним у даній статті, об'єднання підприємств є юридичною осо¬бою. Це загальне правило поширюється на всі види об'єднань підприємств, окрім промисло¬во-фінансових груп. Статтею 125 цього Кодексу передбачена спеціальна норма, згідно з якою промислово-фінансові групи не є юридичними особами.
5. Згідно зі статтею 58 цього Кодексу суб'єкт господарювання підлягає державній реє¬страції, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Такий виняток передбачено статтею 125 цього Кодексу для промислово-фінансових груп.

Стаття 119. Види об'єднань підприємств
1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.
2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою під¬приємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою госпо¬дарську діяльність.
3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.
4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утво¬рене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішен¬ням компетентних органів місцевого самоврядування.
5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворен¬ня об'єднання.
6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів господа¬рювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств поділяються на два види -господарські об'єднання та державні чи комунальні господарські об'єднання.
Господарські об'єднання утворюються на добровільних засадах підприємствами недер¬жавної та некомунальної форми власності. На добровільних засадах господарські об'єднан¬ня можуть утворюватися також державними та/або комунальними підприємствами чи за участі таких підприємств, якщо інше не передбачене законодавством для окремих видів під¬приємств чи для окремих галузей народного господарства та якщо це не заборонено їх уста¬новчими документами.
2. Господарські об'єднання утворюються за ініціативою підприємств, що об'єднують свою господарську діяльність на добровільних засадах. Підприємства незалежно від їх виду можуть виявити ініціативу та на договірній основі створити господарське об'єднання. Вид господарського об'єднання та інші особливості правового статусу об'єднання визначаються засновницьким (установчим) договором та/або статутом. У статутних об'єднаннях усі дого¬вірні умови створення об'єднання відображаються у статуті, який підписується всіма за¬сновниками (учасниками) об'єднання.
3. Установчими документами господарських об'єднань є установчий договір та/або ста¬тут, який затверджується їх засновниками. У тексті Кодексу для позначення договору, на основі якого створюється і діє об'єднання, використовуються терміни «установчий договір» і «засновницький договір». За встановленим у Кодексі регулюванням їх слід розглядати як синонімічні. Склад установчих документів господарських об'єднань визначається згідно із статтею 120 цього Кодексу залежно від виду об'єднання.
У судовій практиці до установчого договору застосовуються загальні норми законодав¬ства про угоди і зобов'язання (пункт 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 [123] із змінами, внесеними роз'ясненням президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/609 [83]).
4. Державні господарські об'єднання утворюються державними підприємствами за рі¬шенням компетентного державного органу, а комунальні господарські об'єднання - кому¬нальними підприємствами за рішенням компетентного органу місцевого самоврядування.
Державне господарське об'єднання утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, за рішенням міністерств, інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання.
Згідно з чинним законодавством у директивному порядку створені державні об'єднання у вугільній, електроенергетичній та деяких інших галузях. Цей Кодекс передбачає право ство¬рювати державні господарські об'єднання, до складу яких входять державні підприємства та інші суб'єкти господарювання, засновані на державній власності, за рішенням компетентно¬го державного органу у будь-якій галузі економіки. Аналогічне право надане компетентним органам місцевого самоврядування щодо комунальних підприємств та інших суб'єктів гос¬подарювання, заснованих на комунальній власності.
5. Установчими документами державного (комунального) господарського об'єднання є рішення про його утворення, прийняте компетентним державним органом або органом міс¬цевого самоврядування, що вирішив його утворити, а також затверджений таким органом статут об'єднання.
Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення об'єднання. Судова практика виходить з того, що рішення про ство¬рення об'єднання має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповно¬важеним ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством.
6. Положення глави «Об'єднання підприємств» застосовуються до об'єднань інших су¬б'єктів господарювання - юридичних осіб: господарських організацій, створених відповідно до Цивільного кодексу України, інших юридичних осіб, які здійснюють господарську діяль¬ність та зареєстровані в установленому законом порядку (кредитних спілок, благодійних та інших неприбуткових організацій).
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці, філії, представництва, інші відокремлені підроз¬діли господарських організацій (структурні одиниці) відповідно до цього Кодексу не можуть створювати об'єднання.

Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, кон¬церни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
2. Асоціація -договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господар¬ської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох ви¬робничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, орга¬нізації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матері¬альних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відно¬синах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання ви¬робничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуван¬ням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.
4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науко¬во-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної про¬грами, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його стату¬том. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організа¬цій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фі¬нансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у від¬носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концер¬ну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.
6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

1. Ця стаття Кодексу передбачає низку організаційно-правових форм об'єднань підпри¬ємств і дає визначення таким із них: асоціація, корпорація, консорціум, концерн. Кодекс пе¬редбачає, що інші види об'єднання можуть бути передбачені законом.
2. За визначенням Кодексу асоціація є договірним об'єднанням, отже її установчими до¬кументами є установчий договір і статут.
Основною метою асоціації є постійна координація господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, яка забезпечується завдяки централізації однієї або кількох управлінських функцій (функції стратегічного планування тощо), розвитку спеціалізації і кооперації, орга¬нізації спільних виробництв для задоволення потреб учасників. Координація може забезпечу¬ватися використанням одного або двох із зазначених шляхів, або обох їх у сукупності. Орга¬нізація спільних виробництв відбувається на основі об'єднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів і має за мету задоволення переважно господарських потреб учасни¬ків, а не отримання прибутку.
У статуті асоціації має бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Це необхідно для відмежування господарських асоціацій від асоціацій, які створюються у громадській сфері.
Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. Це слід враховувати при визначенні управлінських функцій, що централізуються в асоціації: вони не можуть торкатися питань оперативного управління поточною діяльністю підприємств.
За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у від¬носинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
3. Корпорація також є договірним об'єднанням. До числа установчих документів корпо¬рації входять установчий договір і статут.
Корпорація створюється на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інте¬ресів, на відміну від асоціації, де відбувається координація лише виробничої діяльності.
В об'єднанні підприємств даної організаційно-правової форми відбувається незначна централізація повноважень регулювання діяльності учасників.
Підприємства делегують органам управління корпорації окремі повноваження центра¬лізованого регулювання діяльності кожного з учасників, що закріплюється в установчих до¬кументах корпорації. Корпорація має право втручатися в господарську діяльність підприємств-учасників лише в межах делегованих їй повноважень.
4. Консорціум визнається статутним об'єднанням підприємств, що діє на основі статуту, в якому відображаються всі особливості правового статусу консорціуму. Статут має бути підписа¬ний уповноваженими представниками всіх підприємств, що входять до складу об'єднання.
Консорціум є тимчасовим об'єднанням, що створюється для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, буді¬вельних проектів тощо).
Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, може використовувати централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом.
У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність: ліквідуєть¬ся або реорганізується в інший вид об'єднання підприємств.
5. Концерн також визнається статутним об'єднанням підприємств, яке діє на основі стату¬ту об'єднання, де відображаються всі особливості його правового статусу.
До складу концерну входять підприємства, а також інші організації (наукові, проектно-конструкторські тощо), які об'єднують свою діяльність на основі фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання.
Суб'єкти господарювання, пов'язані відносинами фінансової залежності, укладають між собою установчий договір про створення концерну з метою централізації їх діяльності. Без такого договору асоційовані підприємства, пов'язані відносинами економічної залежності, не можуть визнаватися концерном.
Документальним оформленням установчого договору про створення концерну є статут. Статут є єдиним установчим документом, в якому відображаються всі особливості правово¬го статусу концерну: як ті, що передбачені законодавством, так і ті, що встановлені в дого¬вірному порядку.
У концерні відбувається значна централізація функцій. Централізуються функції науко¬во-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємства¬ми і організаціями.
Кодекс передбачає, що учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Право входити до складу об'єднань інших організаційно-правових форм не обме¬жується.
6. Кодекс передбачає, що державні і комунальні господарські об'єднання утворюються пе¬реважно у формі корпорації або концерну. Можуть використовуватися також інші організа¬ційно-правові форми об'єднань підприємств (асоціація, консорціум, інші організаційно-пра¬вові форми, передбачені законом, у тому числі промислово-фінансові групи). Державні корпорації, концерни тощо створюються з урахуванням особливостей створення державних гос¬подарських об'єднань, передбачених частинами 4 та 5 статті 119 цього Кодексу.
Такі економічні терміни, як «комбінат», «трест», «синдикат», «залізниця», «пароплавство» тощо, які використовуються у найменуванні об'єднання, не позначають організаційно-право¬вих форм об'єднання.
Стаття 127 цього Кодексу передбачає, що законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбаче¬ні у коментованій статті.

Стаття 121. Статус підприємства - учасника об'єднання підприємств
1. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.
2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має право: добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим дого¬вором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;
бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким догово¬ром чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;
одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;
одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.
3. Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господар¬ського об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарю¬вання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.
4. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встанов¬леному законодавством.

1. Цей Кодекс встановлює, що підприємства, які входять до складу об'єднання, зберіга¬ють статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання під¬приємств і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулю¬вання діяльності підприємств.
2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має право добровільно вийти з об'єднання. Рішення про добровільний вихід з об'єднання приймається компетентним орга¬ном підприємства. У концернах, де відносини будуються на основі фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, рішення про вихід з об'єднання приймається компе¬тентним органом підприємства у порядку, встановленому законодавством (загальними збо¬рами господарського товариства шляхом голосування тощо).
Вихід здійснюється на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання. На практиці можуть висуватися умови завчасного сповіщення про вихід з об'єднання тощо. Порядок виходу визначається установ¬чим договором чи статутом об'єднання з урахуванням регулювання, передбаченого стат¬тею 124 цього Кодексу.
Підприємство - учасник господарського об'єднання має право бути членом інших об'єд¬нань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше.
Згідно із статтею 120 цього Кодексу підприємство - учасник концерну не може бути учас¬ником іншого концерну. Інші обмеження цього права можуть бути встановлені установчим договором чи статутом господарського об'єднання.
Підприємство - учасник господарського об'єднання має право одержувати від господар¬ського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства. Порядок одержання інформації встановлюється установчим договором чи статутом з дотриманням гарантій права на інформацію, встановлених законом.
Підприємство - учасник господарського об'єднання має право одержувати частину при¬бутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені установчим договором чи статутом господарсько¬го об'єднання відповідно до законодавства (право на участь в управлінні об'єднанням, право на частину майна об'єднання у разі його ліквідації тощо).
3. Права та обов'язки підприємств, що входять до складу державних або комунальних гос¬подарських об'єднань, встановлюються статутом об'єднання та/або статутом підприємства з урахуванням регулювання, встановленого законом. Підприємство, яке входить до складу дер¬жавного або комунального господарського об'єднання, не має права без згоди об'єднання ви¬ходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.
4. Цим Кодексом передбачений обов'язок засновників об'єднання підприємств у всіх ви¬падках погоджувати рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому за¬конодавством. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними акта¬ми Антимонопольного комітету України. У разі відмови Антимонопольного комітету Укра¬їни у наданні згоди на утворення об'єднання засновники останнього вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпоря¬дження) Антимонопольного комітету України.
У разі відсутності згоди Антимонопольного комітету України на створення об'єднання відповідно до Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р [201], акт державної реєстрації об'єднання визнається недійсним (п. 19 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» [123]).

Стаття 122. Управління об'єднанням підприємств
1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасни¬ків) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
2. Вищий орган господарського об'єднання:
затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;
вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та ви¬ключення учасників з його складу;
утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;
вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господар¬ського об'єднання.
3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на поса¬ду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відпо¬відно до закону.
5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.
6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, перед¬баченому статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

1. Управління господарським об'єднанням здійснюють органи об'єднання. Вищим орга¬ном господарського об'єднання є загальні збори учасників.
У господарському об'єднанні утворюється також виконавчий орган, передбачений стату¬том об'єднання (правління, дирекція тощо), якщо згідно із спеціальною нормою, передбаче¬ною частиною 5 статті 122 цього Кодексу, здійснення управління поточною діяльністю не до¬ручено адміністрації одного з підприємств.
2. Цим Кодексом визначаються основні повноваження загальних зборів учасників та за¬значається, що інші повноваження можуть бути передбачені установчими документами гос¬подарського об'єднання.
До повноважень вищого органу господарського об'єднання відносяться:
затвердження статуту господарського об'єднання та внесення змін до нього;
вирішення питань про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виклю¬чення учасників з його складу;
утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до його статуту чи установчого договору;
вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господар¬ського об'єднання.
Кодекс не передбачає переліку повноважень, що становлять виключну компетенцію за¬гальних зборів учасників господарського об'єднання і не можуть передаватись на вирішення його виконавчого органу. Ці повноваження в установчих документах визначаються з ураху¬ванням норми частини 3 статті 122 цього Кодексу, яка регулює повноваження виконавчого органу господарського об'єднання.
3. Виконавчий орган господарського об'єднання створюється вищим органом об'єднан¬ня. Кодекс передбачає, що виконавчий орган об'єднання може бути колегіальним або одно¬особовим. Виконавчий орган вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або установчого договору віднесені до його компетенції. Питання, віднесені цим Кодексом та установчими документами господарського об'єднання до компетенції загальних зборів учасників, не можуть передаватися на вирішення виконавчого органу об'єднання.
4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють його правління і генеральний директор. Порядок формування правління державного (комуналь¬ного) господарського об'єднання, його склад та особливості правового стану визначаються органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання, у статуті об'єднання. На практиці до складу правління державного (комунального) об'єднання входять директори підприємств та інших суб'єктів господарювання, що є учасниками об'єднання. Генеральний директор призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішеная про утворен¬ня об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.
5. Кодекс передбачає, що здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підпри¬ємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єд¬нання) на умовах, передбачених установчими документами об'єднання. Здійснення управління поточною діяльністю господарського об'єднання підприємств, створеного на добровільній основі, здійснюється за рахунок вступних та членських внесків учасників об'єднання, інших джерел фінансування. У статутних документах державних та комунальних господарських об'єд¬нань може передбачатися вилучення частини прибутку підприємств, інші джерела фінансування управління поточною діяльністю об'єднання.
6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаче¬ному статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.
У статуті об'єднання може бути передбачений порядок вирішення спорів, що виникають між учасникам об'єднання, у третейському суді, у тому числі за кордоном. Оскільки в Укра¬їні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, на її терито¬рії в частині, що не суперечить Конституції і законам України, діє Положення про третей¬ський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, органі¬заціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО травня 1975 р. № 121 [52] (з наступними змінами і доповненнями).

Стаття 123. Майнові відносини в об'єднанні підприємств
1. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передба¬чених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).
2. Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.
3. Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (за¬сновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням підприєм¬ства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприєм¬ства, затвердженого об'єднанням.
4. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не пе¬редбачено установчим договором або статутом об'єднання.

1. Установчі документи, що приймаються при створенні об'єднання підприємств, можуть передбачати внесення його учасниками майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо). Установчими документами державних (комунальних) господарських об'єднань може передбачатися здійснення обов'язкових відрахувань до спеціальних фондів розвитку вироб¬ничої і соціальної інфраструктури.
2. Кодекс передбачає, що майно, яке передається об'єднанню його учасниками, може пе¬ребувати у господарському віданні або в оперативному управлінні. За підприємствами збе¬рігається право власності на передане об'єднанню майно. Правовий режим майна, що пере¬дається об'єднанню учасниками, визначається установчим договором чи рішенням про утво¬рення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.
3. Господарським об'єднанням надано право утворювати унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворен¬ня унітарних підприємств, участь у заснуванні господарських товариств чи придбання час¬ток у господарських товариствах, утворення філій, представництв віднесене цим Кодексом до виключної компетенції вищого органу управління господарського об'єднання (загальних зборів учасників).
Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням. Майно утво¬рених господарським об'єднанням підприємств закріплюється за ними на праві господар¬ського відання або оперативного управління.
4. Стаття 123 передбачає загальну норму, згідно з якою об'єднання підприємств не відпо¬відає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зо¬бов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання. При застосуванні цієї норми слід враховувати спеціальне регулювання, встанов¬лене статтею 126 цього Кодексу.

Стаття 124. Вихід учасника з об'єднання. Припинення об'єднання підприємств
1. Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.
2. Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об'єднан¬ня здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
3. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації.
4. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднан¬ня -за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
5. Ліквідація господарського об'єднання провадиться за рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання - за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здій¬снюється в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації підприємства. Май¬но, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання підприємств чи договором.

1. Коментована стаття передбачає можливість виходу підприємств - учасників об'єднан¬ня із складу об'єднання. При цьому мають бути збережені взаємні зобов'язання та договори, укладені з іншими суб'єктами господарювання.
2. Учасник об'єднання може вийти із складу державного (комунального) господарського об'єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Під¬приємства та інші суб'єкти господарювання, що входять до складу державного (комунально¬го) господарського об'єднання, не мають права добровільно виходити із складу об'єднання.
3. Частина 3 коментованої статті передбачає два способи припинення діяльності об'єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в інше об'єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допус¬кається реорганізація об'єднання підприємств в інший вид суб'єктів господарювання.
4. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених на добровільних засадах, ви¬значаються установчими документами. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію таких об'єднань визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. №02-5/334 [123]).
Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами учасників одноголосно, як¬що установчим договором чи статутом не встановлений порядок прийняття рішення загаль¬них зборів учасників з питання реорганізації простою або кваліфікованою більшістю голосів.
Реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рі¬шенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
5. Рішення про ліквідацію господарського об'єднання може бути прийнято лише підприємствами-учасниками.
Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об'єд¬нань підприємств, створених на добровільних засадах (п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господар¬ських спорів» [120]). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним май¬ном, про ліквідацію об'єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334).
Ліквідація державного (комунального) об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Стаття 125. Промислово-фінансові групи
1. Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або трансна¬ціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).
2. Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабіне¬ту Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, вклю¬чаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою вироб¬ництва кінцевої продукції.
3. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші під¬приємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господар¬ських відносин.
4. Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній ре¬єстрації як суб'єкт господарювання.
5. Порядок утворення та інші питання діяльності промислово-фінансових груп ви¬значаються законом про промислово-фінансові групи, іншими нормативно-правовими актами.

1. Ця стаття Кодексу закріплює право підприємств бути учасниками такого спеціального виду об'єднання підприємств як промислово-фінансова група. Таке право поширюється та¬кож на транснаціональні промислово-фінансові групи, до складу яких входять українські та іноземні юридичні особи.
2. Промислово-фінансова група створюється з метою реалізації державних програм роз¬витку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою вироб¬ництва кінцевої продукції. У зв'язку з цим створення промислово-фінансової групи здійсню¬ється за рішенням Кабінету Міністрів України та на певний строк.
Порядок створення ПФГ регламентується Положенням про створення (реєстрацію), реор¬ганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781 [221]. Питання про створення ПФГ порушує перед Кабміном уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ, яка подає на ім'я Прем'єр-міністра: Генеральну угоду, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ; техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ; висновки відповідного галузевого органу виконавчої влади, Фонду держмайна України, Антимонопольного комітету України, а також інші документи відповідно до закону. Найменування ПФГ повинно містити слово¬сполучення «промислово-фінансова група (ПФГ)». Кабмін приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови, що розрахунковий обсяг реалізації її кінцевої продукції буде ек¬вівалентним сумі 100 мільйонів доларів США за рік починаючи з другого року після ство¬рення ПФГ. Рішення про створення (реєстрацію) ПФГ оформляється постановою Кабміну України (про відмову у створенні - протокольним рішенням) у тримісячний строк, а в разі розгляду проекту транснаціональної ПФГ - у шестимісячний строк. Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається лише за умови попереднього укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.
Створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового об¬слуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.
3. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприєм¬ства, наукові і проектні установи, інші установи та організації усіх форм власності, серед яких визначається головне підприємство, що має виключне право діяти від імені промисло¬во-фінансової групи як учасника господарських відносин.
Головне підприємство ПФГ - це підприємство, створене відповідно до законодавства, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ. Інші учасники ПФГ виробляють проміжну продукцію, яка вико¬ристовується для виробництва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику чи головному підприємству ПФГ, або надають банківські та інші послуги учасни¬кам і головному підприємству. Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до закону та укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність.
Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне, транспортне підприємство, підприємство громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічно¬го постачання, банк, фінансово-кредитна установа.
Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяль¬ність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ (Генеральна угода), яка підлягає затвер¬дженню постановою Кабміну України. Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік за¬тверджених державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; строк дії уго¬ди; інші умови, передбачені законодавством або визнані необхідними ініціаторами створен¬ня ПФГ. Угода набирає чинності з дня прийняття постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. Взаємні зобов'язання головного підприємства і учасників ПФГ щодо виробництва кін¬цевої продукції, а також взаємні зобов'язання учасників щодо виробництва проміжної про¬дукції оформляються також двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції (на¬дання відповідних послуг). Цими угодами визначається взаємна відповідальність сторін за порушення зобов'язань. Спори, які можуть виникати між сторонами, вирішуються господарським судом у встановленому порядку. Головне підприємство або учасник ПФГ не несе від¬повідальності за зобов'язаннями держави. Держава не несе відповідальності за зобов'язан¬нями головного підприємства або учасника ПФГ.
4. Промислово-фінансова група визнається об'єднанням підприємств без прав юридичної особи. Вона не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання відповідно до стат¬ті 58 цього Кодексу.
5. Правовий статус промислово-фінансових груп в Україні, у тому числі транснаціональ¬них, визначений Господарським кодексом України, зокрема загальними положеннями гла¬ви 12 щодо об'єднань підприємств з урахуванням вимог статті 125, а також Законом України від 21 листопада 1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні» [424], іншими норма¬тивно-правовими актами.
Чинне законодавство встановлює, що головне підприємство та учасники ПФГ здійсню¬ють окремий бухгалтерський облік і ведуть статистичну звітність щодо виробництва і ре¬алізації кінцевої та проміжної продукції ПФГ згідно із законодавством. їм надаються перед¬бачені законом пільги. Державне регулювання цін на проміжну продукцію ПФГ не за¬стосовується. Реалізація проміжної та кінцевої продукції ПФГ шляхом бартерних операцій забороняється. Банк - учасник ПФГ має право проводити клірингові заліки заборгованості платежів за проміжну продукцію між головним підприємством і учасниками ПФГ, а також між учасниками ПФГ.
Реорганізацією ПФГ є зміна головного підприємства, перезатвердження переліку кінцевої продукції та (або) перезатвердження складу учасників, що потребує внесення змін до Гене¬ральної угоди. Виключення (вихід) головного підприємства або учасника із складу ПФГ здій¬снюється шляхом прийняття постанови Кабміном України. Виключення (вихід) із складу ПФГ головного підприємства тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію відпо¬відно до закону. Реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника із складу ПФГ Кабмін може здійснювати у випадках, передбачених законом.
Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабміном України: у зв'язку із закінченням затвердженого строку її діяльності; у зв'язку з неможливістю реорганізації ПФГ у випадках, передбачених законом; за ініціативою учасників ПФГ.

Стаття 126. Асоційовані підприємства. Холдингові компанії
1. Асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб'єктів господа¬рювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або ор¬ганізаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. За¬лежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.
2. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього під¬приємства кваліфікованою більшістю голосів.
3. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за раху¬нок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або за¬гальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокре¬ма володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.
4. Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано в органах преси відповідно до статті 58 цього Кодексу.
5. Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього під¬приємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою ком¬панією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог цієї статті Кодексу та інших законів.
6. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство по¬винно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.
7. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у ста¬ні неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність пе¬ред кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

1. «Асоціація» у перекладі з латинської означає об'єднання, зв'язок. Стосовно асоційованих підприємств (господарських організацій) - це група суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм (частіше - господарські товариства), що володіють повною господарською компетенцією і якостями юридичної особи (тобто господарських ор¬ганізацій), що дозволяє кожному з асоційованих підприємств самостійно брати участь у від¬носинах товарно-грошового обігу під власну відповідальність у зобов'язаннях. Будучи фор¬мально-юридично, майново і структурно відокремленими, такі суб'єкти, проте, характери¬зуються відносинами економічної та/або організаційної залежності, що може виражатися у двох формах: 1) участі одного суб'єкта господарювання в статутному фонді іншого та/ або 2) участі одного в управлінні іншим.
Господарські товариства, попри визнання їх формально самостійними суб'єктами госпо¬дарювання зі статусом юридичної особи, можуть опинятися в залежності від інших суб'єктів або набувати зв'язків з іншими товариствами, навіть не маючи такого наміру. Це може стати результатом дії економічних та/або організаційних чинників. До перших належить, насампе¬ред, участь у господарському товаристві, яка може бути неконтрольованою товариством (що притаманно відкритим акціонерним товариствам). Відтак, товариство може набути в ролі акціонера небажану особу з конкуруючими або навіть ворожими для товариства інтересами (наприклад, з наміром оволодіти комерційної таємницею, інсайдерською інформацією това¬риства чи навіть знищити його як конкурента). Організаційними чинниками набуття зв'язків між підприємствами (насамперед господарськими товариствами) може бути зосередження значної кількості голосів у однієї особи, яка не є учасником товариства і діє на підставі до¬віреностей акціонерів (так звані трасти для голосування, що поширені в країнах англо-саксонської системи права; у вітчизняних умовах це можуть бути посадові особи товариства, яким дрібні акціонери передають свої голоси, або банки, що зберігають акції за своєрідну компенсацію своїх послуг - передачі їм голосів з таких акцій). Крім того, досить поширеною є практика, коли одні й ті самі особи обіймають керівні посади у двох і більше підприємствах (товариствах).
Ступінь залежності між асоційованими підприємствами може бути меншою чи більшою, у зв'язку з чим закон розрізняє «просту» і «вирішальну» залежності.
2. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає в тих випадках, коли одне з них здатне блокувати прийняття рішень залежним підприємством з питань, що вима¬гають голосування кваліфікованою більшістю. Для цього перше підприємство повинно во¬лодіти значним за розміром пакетом акцій (значною часткою у статутному фонді) та/або та¬кою кількістю голосів, що дозволяє блокувати на загальних зборах прийняття рішень з питань, які відповідно до закону та/або установчих документів потребують кваліфікованої більшості голосів. У відповідності зі статтею 42 Закону «Про господарські товариства» [90], наприклад, для прийняття рішень загальними зборами акціонерів з питань змін у статуті то¬вариства, припинення діяльності товариства, створення і припинення діяльності дочірніх підприємств, філій і представництв потрібна більшість у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Необхідність кваліфікованої більшості голосів може встановлюватися не тільки законом, а й установчими документами залежного підприємства. У тому й іншому випадку, якщо без голосів свого «патрона» залежне підприємство не може забезпечити ква¬ліфікованої більшості при голосуванні, слід вважати, що воно перебуває у простій залежно¬сті від «патрона».
3. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає в тих випадках, коли між ними встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переваж¬ної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або в загальних зборах, ін¬ших органах управління залежного, у тому числі дочірнього, підприємства. Звичайно від¬носини вирішальної залежності забезпечуються володінням контрольним пакетом акцій, що не обов'язково має перевищувати половину всієї їх вартості. При великій розпорошеності акцій цей пакет може бути контрольним і в разі значно меншої сукупної їх вартості. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єк¬тів у порядку, що встановлює цей Комітет (Положення про холдингові компанії, що створю¬ються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [53]
Однією з умов установлення вирішальної залежності між асоційованими підприємствами є згода органів Антимонопольного комітету України.
Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами більш небезпечна, оскільки пов'язана з встановленням між ними відносин контролю-підпорядкування. Встановлення та¬ких відносин призводить до майже повної залежності формально самостійного дочірнього підприємства від контролюючого. При цьому останнє отримує можливість використати за¬лежне від нього підприємство суто у власних інтересах, не дбаючи про інтереси дочірнього підприємства, його учасників та кредиторів. Крім того, встановлення відносин контролю-підпорядкування антимонопольним законодавством розцінюється як економічна концентра¬ція, що у передбачених Законом «Про захист економічної конкуренції» [282] випадках по¬требує отримання попередньої згоди відповідних органів Антимонопольного комітету.
4. Значна ймовірність негативних правових наслідків встановлення відносин простої або вирішальної залежності між підприємствами вимагає оприлюднення відомостей про це з ме¬тою ознайомлення широкого загалу (насамперед найбільш заінтересованих осіб - учасників залежного/дочірнього підприємства, кредиторів останнього, антимонопольних органів). У зв'язку з цим запроваджуються відповідні правові механізми: включення до відомостей державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства інформації про наявність відно¬син простої чи вирішальної залежності від певного суб'єкта та обов'язкова публікація цієї інформації в органах масової інформації, визначених статтею 58 цього Кодексу для опри¬люднення відомостей державної реєстрації.
5. З багатьох різновидів асоційованих підприємств варто виділити один з найбільш поши¬рених - холдингову компанію. Нею визнається той суб'єкт господарювання, який має кон¬трольний пакет акцій або можливість участі в управлінні дочірнім підприємством. У від¬носинах холдингової компанії з її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування, зміст яких визначається вимогами статті, що коментується, та нормами інших законів.
6. Основними правовими наслідками використання відносин контролю-підпорядкування є можливість притягнення до додаткової відповідальності контролюючого підприємства за зобов'язаннями дочірнього та/або покладення обов'язку на контролююче підприємство ком¬пенсувати дочірньому підприємству збитки, заподіяні в результаті такого впливу. Обов'язок компенсації виникає, якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції (при цьому компенсації підлягають завдані дочірньому підприємству збитки). У результаті компенсації відновлю¬ється майнова база дочірнього підприємства і, відповідно, забезпечується захист інтересів і самого підприємства, і його учасників, і кредиторів.
7. Найбільш яскравим проявом принципу, визначеного в попередній частині статті, є по¬ложення про те, що у разі банкрутства залежного підприємства з причин винної поведінки контролюючого підприємства останнє зобов'язане в субсидіарному (додатковому) порядку нести майнову відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства.
Додаткова відповідальність контролюючого підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства пов'язується з випадками неплатоспроможності останнього та визнання його банкрутом. Однак для застосування такої відповідальності необхідна наявність вини кон¬тролюючого підприємства в доведенні дочірнього до такого стану (неплатоспроможності та пов'язаного з цим банкрутства). Подібний захід спрямований на забезпечення інтересів кре¬диторів дочірнього підприємства.
Примітка. Положення цієї статті є новими, хоча в деяких законах дається визначення по¬няття контролю пов'язаної особи (ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» [282]),
211афілійованої особи, істотної участі, контролю, спорідненої особи (ст. 2 Закону «Про банки і бан¬ківську діяльність» [61]), істотної участі (п. 8 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та дер¬жавне регулювання ринків фінансових послуг» [490]), а в Цивільному кодексі - залежного това¬риства (ст. 118), проте ці поняття використовуються з різною метою. У коментованій статті значною мірою уніфікуються згадані поняття з метою забезпечення захисту законних інтересів залежних підприємств і запобігання зловживанням своїми правами особами, які контролюють такі підприємства.

Стаття 127. Інші форми об'єднання інтересів підприємств
1. Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбачені у статті 120 цього Кодексу.

Стаття передбачає, що законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств, не передбачені у статті 120. Отже, в Кодексі закріплений принцип закритого переліку видів об'єднань підприємств, який визначається цим Кодексом, а також законами. Згідно з цією статтею підприємства та інші суб'єкти господарювання мають право створюва¬ти союзи, спілки, асоціації підприємців, а також інші об'єднання підприємців - торгово-про¬мислові палати, об'єднання роботодавців (передбачені ст. 21 ГК). Інші форми об'єднання ін¬тересів підприємців можуть бути визначені законом.