Глава 6 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 6 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання
1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукуп¬ність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відпові¬дальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
2. Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного ко¬дексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та за¬реєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господар¬ську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
5. Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи (структурні одиниці) госпо¬дарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

1. Учасники процесу господарювання іменуються в Кодексі суб'єктами господарювання. Враховуючи те, що в «господарюванні» розрізняють дві його сторони - безпосереднє здійс¬нення виробничо-господарської діяльності і керівництво нею, слід враховувати складний (організаційно-майновий) характер тих відносин, суб'єктами яких вони стають.
Визначення поняття суб'єкта господарювання в Кодексі не дається. Суб'єкти господарю¬вання з'ясовуються в ньому через поняття «учасники господарських відносин, що здійсню¬ють господарську діяльність». Оскільки господарська діяльність регламентується законодав¬ством і її здійснення поза правовими рамками неможливо, учасники процесу господарю¬вання, вступаючи між собою в різні відносини, врегульовані нормами права, стають носіями суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків, тобто - суб'єктами господарських правовід¬носин, суб'єктами господарського права.
Сукупність загальних юридичних можливостей щодо участі у правовідносинах, що за¬кріплюється законодавством за суб'єктами господарювання як суб'єктами права, у науковій літературі іменують господарською правосуб'єктністю. її фактична реалізація можлива за наявності ознак, властивих усякому суб'єкту господарського права. Три з них названі в статті 55: майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми обов'яз¬ками, господарська компетенція. До них варто додати ще дві: визначеність організацій¬но-правової форми і легітимність існування як суб'єкта господарювання. Кожна з названих ознак має свій власний, цілком визначений, конкретний зміст. «Господарська компетен¬ція» - базова ознака будь-якого суб'єкта господарювання, через яку в правовому полі ре¬алізується його призначення. Вона є сукупністю законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків і конкретної правомочності, необхідних йому для здійснення передбачених стату¬том функцій господарювання. Без останньої ознаки підприємницька структура, що бере осо¬бисту участь у господарській діяльності, не будучи зареєстрованою в установленому зако¬ном порядку, не буде легальним суб'єктом господарювання (суб'єктом господарського права) і повинна розцінюватися як тіньова структура з усіма наслідками, що звідси ви¬пливають, як господарюючий суб'єкт, що функціонує поза правовим полем підприємництва.
Про зміст і значення інших ознак суб'єкта господарювання буде сказано нижче.
2. У частині 2 коментованої статті дається неповна класифікація видів суб'єктів господа¬рювання, що включає:
1) господарські організації. їх головна відмітна ознака, що поєднує в один вид суб'єктів господарювання, полягає у тому, що, незалежно від організаційно-правових форм (будь-які підприємства, господарські товариства, кооперативи, фермерські господарства, господар¬ські об'єднання, органи господарського керівництва), усі вони є юридичними особами, тоб¬то можуть бути самостійними (діяти від свого імені, під власну майнову відповідальність за зобов'язаннями, виступати позивачем і відповідачем у судах) учасниками товарно-грошово¬го обороту;
2) фізичні особи (у тому числі громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Го¬ловний критерій для їх легального функціонування в процесі господарювання - бути заре¬єстрованими як суб'єкт підприємництва в установленому законом порядку (тобто бути ле¬гітимізованими) ;
3) філії, представництва, інші (незалежно від назви) внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій - юридичних осіб, створювані останніми для здійснення госпо¬дарської діяльності.
3. У частині 3 статті 55 дістає вияв така ознака суб'єкта господарювання, як «майнова від¬окремленість», її не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта господарю¬вання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого госпо¬дарюючого суб'єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому корис¬туванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не може свідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання. Про наявність май¬на як особливої ознаки суб'єкта господарського права можна говорити там і тоді, де і коли в основі приналежності майна конкретному суб'єкту лежить, як правило, не зобов'язальне, а речове право. Види речових прав наведені у частині 3 статті, що коментується.
4. Господарська компетенція суб'єкта господарювання не може бути реалізована без пра¬вової основи майнової діяльності, іменованої «господарською».
92Форми майнової відокремленості суб'єктів господарювання різних видів не однакові. На¬приклад, для індивідуального підприємця, господарського товариства і кооперативу це - пра¬во власності; для державних і комунальних підприємств - право господарського відання; для установ і казенних підприємств - право оперативного управління. У кожному з вищеназваних варіантів майнового відокремлення суб'єктів господарювання, хай то буде право власності чи інше, похідне від нього, обмежене речове право, мають місце специфічні особливості закріп¬лення приналежності майнових об'єктів господарюючим суб'єктам, які створюють організа¬ційно-майнову базу для самостійного здійснення процесів господарювання, участі підприєм¬ницьких та інших господарюючих структур у господарських правовідносинах.
Не всяка правова форма закріплення приналежності майна конкретному господарюючо¬му суб'єкту створює необхідні передумови для свободи його дій у процесі господарювання. Так, правомочності власника майна, що існують у зобов'язально-правових відносинах, об¬межені строком і змістом самого зобов'язання, за яким було передано це майно. Крім того, ці правомочності можуть припинитися і передчасно, наприклад, у випадках дострокового розі¬рвання, припинення зобов'язання.
Перелік, обсяг і зміст правомочності суб'єкта господарювання на майно, що є в нього у наявності, отримане в рамках зобов'язальних правовідносин, визначаються, таким чином, загальною метою зобов'язання і конкретною метою його передачі. Окреслюються вони в кожному конкретному зобов'язанні самими його учасниками за їхньою власною волею. То¬му навіть у тотожних зобов'язаннях, наприклад у підряді на капітальне будівництво, щодо майна, отриманого від замовників підрядниками, останні в різних випадках матимуть далеко не однакові права.
Об'єм конкретних можливостей суб'єкта господарювання в майновій сфері залежить від властивої йому форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову (загальну) можливість різних видів господарських організацій на участь у товарно-грошово¬му обороті як юридичних осіб.
5. Внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій не є юридичними особа¬ми, але теж мають своє майно. Належить воно їм не на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, а на праві оперативно-господарського використан¬ня майна. Відмінність в обсязі правомочностей різних форм майнової відокремленості різ¬них видів суб'єктів господарювання роз'яснюється у розділі III цього Кодексу.

Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання
1. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом за¬снування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.
2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (ви¬ділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних орга¬нів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог антимо¬нопольно-конкурентного законодавства.

1. Початковим етапом процесу створення суб'єкта господарювання є прийняття відповід¬ного рішення. Порядок його прийняття залежить від виду суб'єкта господарювання, що створюється, і порядку створення (добровільний або примусовий). Відповідно, суб'єкт гос¬подарювання може утворюватися за рішенням:
- власника (власників);
- уповноваженого власником (власниками) органу;
- інших органів, організацій і громадян - у прямо передбачених законом випадках. Якщо статус суб'єкта господарювання набувається у добровільному порядку, рішення
приймається особисто власником (власниками) майна або уповноваженою власником (влас¬никами) особою.
Приймаючи рішення про використання належного йому на праві власності майна для здійснення підприємницької діяльності або для утворення господарської організації, влас¬ник здійснює тим самим належне йому суб'єктивне право (п. З ст. 6 Закону України «Про власність» [74], ст. 135 даного Кодексу).
Для набуття статусу підприємця громадянину достатьо зареєструватися в установленому законодавством порядку. При утворенні господарської організації - юридичної особи влас¬ник або, якщо це передбачено законодавством, уповноважений власником чи власниками орган стають її засновниками.
Засновниками господарської організації є особи (власники), які приймають рішення про створення господарської організації та підписують установчі документи. Якщо інше не пе¬редбачено законодавством, засновником підприємства, організації може бути будь-яка осо¬ба, що має право власності на майно незалежно від форми власності.
Кількісний склад засновників може бути різним. Організація може утворюватись одним власником (один засновник) або разом з іншими (два і більше засновників). Однак в окремих випадках законодавством можуть установлюватися певні вимоги щодо кількісного і якіс¬ного складу засновників.
За способом утворення підприємницькі організації можуть створюватися шляхом:
- заснування нової організації;
- реорганізації діючої підприємницької організації.
Способами (формами) реорганізації згідно з пунктом 2 статті 52 Кодексу є злиття, виді¬лення, розділ, перетворення і приєднання.
У результаті злиття, виділення, поділу дійсно з'являється нова господарська організація. Водночас при приєднанні нова юридична особа не створюється, а продовжує діяти господар¬ська організація, до якої приєднується організація, що припинила існування. Змінюється ли¬ше обсяг її прав і обов'язків. Напевно, не зовсім точно відображає сутність процесу перетво¬рення і вказівка на створення нового суб'єкта при перетворенні, тому що в результаті пере¬творення новий суб'єкт не створюється, лише змінюється правове становище реорганізо¬ваної організації.
Порядок набуття статусу суб'єкта господарювання встановлюється нормами даного Ко¬дексу, інших законів і визначається видом створюваного суб'єкта господарювання (комер¬ційна чи некомерційна організація), способом утворення (засновництво чи реорганізація), його організаційно-правовою формою (кооператив, відкрите акціонерне товариство тощо). Для створення суб'єктів комерційної діяльності в окремих галузях економіки законодав¬ством може встановлюватися особливий порядок їх створення, особливі вимоги до органі¬заційних форм створюваних суб'єктів, особливості їх статусу.
Порядок створення, державна реєстрація, реорганізація суб'єктів господарювання, що здійснюють некомерційну господарську діяльність, визначаються спеціальними зако¬нами (п. 2 ст. 53 Кодексу).
Порядок створення, державна реєстрація, реорганізація суб'єктів господарювання, що здійснюють комерційну господарську діяльність, визначаються цим Кодексом і закона¬ми України.
Створення суб'єктів, що здійснюють комерційну господарську діяльність, може здійсню¬ватися в будь-якій організаційній формі. Організаційною формою визначається і порядок створення комерційної організації. Суб'єкт господарювання, що має статус юридичної осо¬би, створюється, як правило, у добровільному порядку шляхом заснування нового суб'єкта або реорганізації діючого.
Водночас закон може встановлювати певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, у тому числі за організаційною формою. Так, страхові організації не можуть створюватися у формі товариства з обмеженою відповідальністю.
2. Створення підприємницької організації у примусовому порядку може здійснюватися лише в прямо передбачених законом випадках. Чинне законодавство передбачає створен¬ня господарської організації шляхом примусового поділу (виділення) діючої організації на основі рішення суду. Ініціювати таке судове рішення може антимонопольний орган, якщо протягом встановленого ним строку господарська організація не вжила відповідних заходів для припинення зловживань своїм монопольним або домінуючим становищем на ринку.
3. Відповідно до вимог антимонопольного законодавства в окремих випадках рішення про створення господарської організації необхідно узгоджувати з антимонопольним орга¬ном. Таке узгодження має за мету захист конкуренції на ринку товарів і послуг, запобігання його монополізації окремими суб'єктами господарювання.
Узгоджувати рішення про створення суб'єкта господарювання необхідно у випадках еко¬номічної концентрації капіталу. Перелік дій, які призводять до концентрації капіталу, перед¬бачено статтями 22, 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282]. Поря¬док узгодження передбачено Положенням про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарю¬вання (Положенням про концентрацію) від 19 лютого 2002 р. [201]
Потребує узгодження з антимонопольними органами створення шляхом поділу (виділен¬ня) підприємств і об'єднань, господарських товариств, в яких 75 і більше відсотків статутно¬го фонду належать державі. Він встановлений Положенням про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженим нака¬зом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України та Антимонопольно¬го комітету України від 20 квітня 1994 р. [202]
Процедура виділення в процесі приватизації структурних підрозділів державних підпри¬ємств і створення на їх основі самостійних підприємств - юридичних осіб передбачена По¬рядком прийняття рішень про необхідність реорганізації об'єкта приватизації, затвердже¬ним наказом АМКУ та ФДМУ від 2 грудня 1997 р. [243]
Порядок погодження з антимонопольними органами створення холдингових компаній встановлює Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації, затверджене розпорядженням АМК від 21 червня 1994 р. [197]

Стаття 57. Установчі документи
1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворен¬ня або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.
2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнахо¬дження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і ком¬петенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формуван¬ня майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.
3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови пере¬дачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені за¬коном, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменуван¬ня і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутно¬го та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і кон¬тролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос¬подарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, ор¬ганів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта гос¬подарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

1. Установчі документи, поряд з нормами законодавства, визначають правовий статус господарської організації та встановлюють правову основу її господарської діяльності. Роз¬робка і затвердження установчих документів є одним з етапів створення організації. Однак на практиці не завжди враховується важливість цих документів. Формальний підхід до розробки і змісту установчих документів може бути причиною скасування судом державної реєстрації суб'єкта підприємництва в разі визнання недійсними або такими, що суперечать законодав¬ству, установчих документів або несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємництва про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження.
Вид (види) необхідних для створення суб'єкта господарювання установчих документів залежить від організаційно-правової форми господарської організації і визначається закона¬ми або іншими нормативними актами, що закріплюють порядок її створення.
Стаття, що коментується, фактично виділяє три види установчих документів суб'єкта господарювання: рішення про створення; установчий договір; статут. Рішення про створен¬ня приймається, як правило, у разі створення господарської організації одним засновником. Якщо засновників двоє і більше, вони укладають установчий договір. По суті, установчий договір і є рішенням про створення господарської організації, що приймається в договірно¬му порядку.
Відповідно до норм статті 4 Закону України «Про господарські товариства» [90] уста¬новчими документами господарських товариств є установчий договір і статут. На відміну від зазначених норм, що визначали два види установчих документів для господарських това¬риств - установчий договір і статут (за винятком командитних і повних товариств, що діють на підставі установчого договору), стаття 82 даного Кодексу встановлює тільки один вид установчих документів: або засновницький (установчий) договір, або статут. Засновницький договір є, як і раніше, установчим документом для повних і командитних товариств, а ста¬тут - для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з до¬датковою відповідальністю. Установчим документом підприємства, заснованого об'єднан¬ням громадян, релігійною організацією, є статут (п. 5 ст. 112 Кодексу).
Види установчих документів, необхідних для створення господарської організації, що здійснює некомерційну господарську діяльність, визначаються нормами спеціальних зако¬нів, що закріплюють правовий статус організації даного виду. Ним є, як правило, статут.
2. Відповідно до статті 4 Закону України «Про господарські товариства» дані, які повинні міститися в установчому договорі і статуті, не розмежовуються. На відміну від цього, норми статті 57 Кодексу розмежовують перелік відомостей, які повинні міститися в установчому договорі та статуті.
3. Відповідно до частини 3 статті 57 Кодексу засновницький договір має включати такі відомості: обов'язки засновників щодо утворення організації, умови передачі учасниками майна з метою створення матеріальної бази організації, порядок розподілу прибутків і збит¬ків, порядок управління діяльністю організації, порядок вибуття та входження нових учас¬ників тощо.
Спеціальними нормами можуть передбачатися інші вимоги до змісту установчого доку¬мента. Частинами 2 і 5 статті 82 Кодексу встановлено перелік відомостей, які слід відобража¬ти у засновницькому договорі повного і командитного товариств.
4. Зміст статуту господарської організації визначається не тільки частиною 4 статті 57 Ко¬дексу, а й спеціальними правовими нормами, що визначають зміст статуту окремої організа¬ційно-правової форми суб'єкта господарювання. Спеціальними нормами можуть передбача¬тися інші вимоги до змісту статуту. Так, стаття 82 Кодексу визначає зміст статутів акціо¬нерного товариства (ч. 3) і товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 4 ).
У статуті, поряд з відомостями, які необхідні відповідно до частини 4 статті 57 Кодексу та спеціальних норм, можуть міститися також інші відомості, якщо це не суперечить законо¬давству.
5. Статут затверджується в передбаченому для даного суб'єкта господарювання порядку. Залежно від виду суб'єкта, його організаційно-правової форми він затверджується різними суб'єктами, що визначається законом.
Він може затверджуватися:
- власником майна (засновником) унітарного підприємства, тобто приватного, державно¬го чи комунального підприємства, підприємства об'єднання громадян, підприємства релігій¬ної організації (ч. 4 ст. 63 Кодексу);
- органом, уповноваженим власником. Так, відповідно до статті 122 Кодексу статут об'єд¬нання підприємств затверджує вищий орган господарського об'єднання.

Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання
1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановле¬них цим Кодексом.
2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться у виконавчому комі¬теті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнахо¬дженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.
3. Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи: рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випад¬ках, передбачених законом;
установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;
рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;
документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;
реєстраційна картка встановленого зразка;
документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.
При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затвердже¬ний Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
4. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створен¬ня юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водно¬час заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
5. Власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невід¬повідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для ре¬єстрації.
6. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зо¬бов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.
7. На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифіка¬ційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господа¬рювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.
8. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підста¬вою для відкриття рахунків в установах банків.
9. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
10. Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарю¬вання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
11. Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що пода¬ються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не до¬пускається.
12. Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.
13. Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Дер¬жавного бюджету України у встановленому законом порядку.
14. Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми влас¬ності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійс¬нюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках ви¬знання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в ін¬ших випадках, передбачених законом.
Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.
16. Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання.
17. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті 1 частини другої статті 55 цього Ко¬дексу, мають право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт гос¬подарювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.
18. Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затвер¬джується Кабінетом Міністрів України.

1. Усі суб'єкти господарювання (далі - суб'єкти) незалежно від їх організаційно-правової форми та правового режиму майна підлягають обов'язковій державній реєстрації, крім ви¬падків, що прямо встановлюються положеннями ГК. Так, не підлягають державній реєстра¬ції відокремлені структурні підрозділи юридичних осіб, наділені господарською компе¬тенцією (філії, відділення, представництва та інші - див. ч. 17 ст. 58 ГК України), про¬мислово-фінансові групи (див. ст. 125 ГК України).
Державна реєстрація суб'єкта господарювання - це процес легітимації такого суб'єкта (юридично обов'язкова умова реалізації права на здійснення господарської діяльності), що здійснюється шляхом включення (внесення) запису про суб'єкта в державний реєстр з вида¬чею зареєстрованому суб'єкту офіційного свідоцтва про державну реєстрацію. Метою дер¬жавної реєстрації є: забезпечення державного обліку всіх суб'єктів господарювання; збір та підтвердження достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище; здійснення первинного контролю за легітимністю виникнення, зміни та припинення право¬вого статусу суб'єкта господарювання; запобігання неправомірному використанню суб'єк¬том - юридичною особою у своїй назві найменувань державних органів та органів місцевого самоврядування та похідних від них найменувань, найменувань вже зареєстрованих суб'єк¬тів; чітка ідентифікація (індивідуалізація) суб'єкта у господарському обороті; отримання суб'єктом господарської компетенції. Принципами державної реєстрації є: принцип публіч¬ності (прозорості), принцип загальновідомості, принцип достовірності, принцип оплатності, заявний (явочний) принцип.
2. Органами, що здійснюють державну реєстрацію суб'єкта господарювання, є місцеві ор¬гани самоврядування та місцеві органи державної виконавчої влади залежно від місцезнахо¬дження (для юридичної особи) або місця проживання (для фізичної особи) суб'єкта, якщо ін¬ше не передбачено законом. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України). Відповідно до частини 6 статті 29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживання - у такому разі їй необхідно визначитися, яке саме місце проживання буде використане нею для вибору органу державної реєстрації. Місцезна¬ходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не вста¬новлено законом, і вказується в її установчих документах (ст. 93 ЦК України). ГК України називає три ланки органів державної реєстрації суб'єктів господарювання (перелік реєстру¬ючих органів обумовлений адміністративно-територіальним устроєм України):
а) в містах, що мають районний поділ, - виконавчі комітети районних в місті рад;
б) в містах, що не мають районного поділу, - виконавчі комітети міських рад;
в) в районах (за межами міст, тобто в інших населених пунктах) - районні державні адмі¬ністрації.
Функції цих органів, що стосуються державної реєстрації суб'єктів господарювання, по¬в'язані з їх повноваженнями у сфері управління місцевим господарством на своїй території. У той же час у науці господарського права дискутується питання про те, які саме органи повинні здійснювати державну реєстрацію суб'єктів господарювання (місцеві органи само¬врядування, місцеві органи державної влади, органи юстиції, податкові органи, державні ре¬єстратори), що пов'язано з різним його вирішенням у законодавствах зарубіжних країн. Так, у Великобританії, Канаді, Італії, Швейцарії, Турції реєстрацію здійснюють реєстраційні тор¬гові та торгово-промислові палати, в ряді інших країн - спеціальні державні реєстратори, зокрема, у Франції - це торгові суди, у США - секретарі штатів, штатні прокурори або судді, в Росії, як і в Казахстані, - податкові органи (хоча ст. 51 ЦК Росії декларує, що державну ре¬єстрацію суб'єктів господарювання здійснюватимуть органи юстиції).
Окремі види суб'єктів господарювання, що мають особливий статус, реєструються в ін¬ших органах за спеціальними процедурами, визначеними законом (див. коментар до ч. 16 ко¬ментованої статті).
3. ГК України визначає вичерпний перелік документів, що подаються для державної ре¬єстрації суб'єкта господарювання - юридичної особи:
а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випад¬ках, передбачених законом. Відповідно до ст. 320 ЦК України власник має право використо¬вувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Реалізуючи своє право власності, власник (власники) майна може (можуть) засну¬вати на його основі суб'єкт господарювання, про що приймається відповідне рішення ним (ними) самим або уповноваженим ним (ними) органом. Таким рішенням є наказ, постанова, розпорядження, рішення, протокол зборів (конференцій) та інші розпорядчі акти, якими від¬повідно до своїх повноважень власник (власники) майна або уповноважений ним (ними) ор¬ган (наприклад, орган, що здійснює управління майном, володіє, користується та розпоря¬джається ним у межах, визначених власником майна) утворює суб'єкт господарювання;
б) установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб. Пе¬релік, вимоги до оформлення установчих документів визначені у статтях 57 та 82 ГК Ук¬раїни;
в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Випад¬ки коли потрібне таке рішення, чітко визначені антимонопольним законодавством з метою недопущення загрози монополізації економіки України та сприяння розвитку конкурентно¬го середовища у господарському обороті (див. Закон України «Про Антимонопольний ко¬мітет України» [58], Закон України «Про захист економічної конкуренції» [282]);
г) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до ста¬тутного фонду суб'єкта в розмірі, встановленому законом. Для окремих суб'єктів госпо¬дарювання чинним законодавством встановлюється обов'язкова вимога сплати внеску до статутного фонду засновником (засновниками) до моменту державної реєстрації таких суб'єктів. Так, Законом України «Про господарські товариства» [90] передбачені чотири ви¬падки, коли вимагається наповнення (часткове) статутного фонду суб'єкта господарювання ще до його державної реєстрації: 1) у відкритому акціонерному товаристві - до дня скликан¬ня установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням поперед¬ніх внесків не менше ЗО % номінальної вартості акцій (ст. ЗО); 2) у закритому акціонерному товаристві - коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між його засновниками, останні повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вар¬тості акцій (ст. 31); 3) у товаристві з обмеженою відповідальністю - до моменту реєстрації товариства кожен із засновників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО % вказаного в установчих документах вкладу (ст. 52); 4) у товаристві з додатковою відпо¬відальністю - до моменту реєстрації товариства кожен із засновників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше ЗО % вказаного в установчих документах вкладу (ст. 65). Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою, внесення майнових та інших негрошових внесків підтверджується іншими доку¬ментами (наприклад актами приймання-передачі внеску);
д) реєстраційна картка встановленого зразка. Цей документ є водночас заявою про здійс¬нення державної реєстрації. Саме з реєстраційної картки дані про суб'єкт господарювання вносяться до державного реєстру. Відомості, що містяться в реєстраційній картці, повинні відповідати дійсності, установчим документам та чинному законодавству України. Заявник подає один примірник реєстраційної картки із заповненими відповідними полями, а орган державної реєстрації робить дві її ксерокопії, або, за бажанням заявника, він може самостій¬но подати три примірники заповнених реєстраційних карток;
є) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Державна реєстрація суб'єктів господарювання платна. Розмір плати встановлюється Кабінетом Міністрів Укра¬їни. Станом на квітень 2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 р. [396], що встановлює плату за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта господарювання -юридичної особи у розмірі семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ), а за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта - потрійний розмір від¬повідної плати. Доказом сплати коштів за державну реєстрацію є копія платіжного доручен¬ня з банківською відміткою у разі сплати реєстраційного збору у безготівковому порядку (переважно сплачується засновниками - юридичними особами); якщо ж оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, то доказом сплати коштів за державну реєстра¬цію є оригінал квитанції або її ксерокопія.
При створенні відкритих акціонерних товариств у процесі приватизації та/або корпоратизації в комплекті документів, що подаються для державної реєстрації таких товариств, обо¬в'язково повинен бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Держав¬ною комісією з цінних паперів та фондового ринку, що також документально підтверджує сплату внесків засновника (засновників) такого товариства до статутного фонду суб'єкта гос¬подарювання.
4. Процедура державної реєстрації суб'єктів господарювання - громадян, які мають намір вести підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, однакова для всіх суб'єк¬тів - фізичних осіб (у тому числі іноземців та осіб без громадянства). Для державної реєстра¬ції суб'єктів - фізичних осіб передбачено спрощену процедуру та скорочений вичерпний пе¬релік документів, що подаються до органу державної реєстрації заявником, а саме:
а) реєстраційна картка встановленого зразка (відрізняється від картки, що подається для державної реєстрації юридичних осіб), яка є водночас заявою про державну реєстрацію. У разі необхідності реєструючий орган надає безкоштовну допомогу заявникові в заповненні реєстраційної картки;
б) копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі - платнику по¬датків та інших обов'язкових платежів - довідка видається органами державної податкової служби за місцем проживання або місцем праці особи. До реєструючого органу подається ксерокопія такої довідки;
в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (державна реєстрація суб'єктів господарювання платна). Розмір плати встановлюється КМУ. Станом на квітень 2004 року діє постанова КМУ № 740 від 25 травня 1998 р., що встановлює такі розміри пла¬ти: за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта - фізичної особи - 1,5 НМДГ; за при¬скорену (протягом одного дня) державну реєстрацію суб'єкта - потрійний розмір відповід¬ної плати. Оплата проводиться готівкою через каси установ банків України, доказом сплати коштів за державну реєстрацію є оригінал квитанції або її ксерокопія.
5. Документи, що подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання, мають відповідати дійсності (бути достовірними) і не містити положень, що суперечать чинному законодавству України. Невиконання цих вимог є підставою для відмови в проведенні дер¬жавної реєстрації суб'єкта. Відповідальність за недостовірність та невідповідність таких документів законодавству несе власник (власники, засновник/засновники) або уповноваже¬ні ним (ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб'єкта господарю¬вання.
6. Строк державної реєстрації суб'єкта господарювання - не більше десяти днів з дня подання повного комплекту документів, що передбачений нормами ГК України. На жаль, у Ко¬дексі не уточнюється, яких саме днів - робочих чи календарних (з урахуванням неробочих та святкових днів), що може призвести до неоднозначного тлумачення та застосування на прак¬тиці цієї норми, а також відсутнє положення про прискорену державну реєстрацію протягом скороченого часу. З урахуванням того, що КМУ має прийняти нове положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання, треба сподіватися, що в цьому підзаконно-му нормативному акті будуть зроблені відповідні уточнення.
Після перевірки наведених у документах відомостей (на предмет їх законності та досто¬вірності) та комплектності пакета документів орган державної реєстрації фіксує дату надхо¬дження документів. Протягом вищевказаного строку з дня надходження документів він зобов'язаний внести дані з реєстраційної картки до державного реєстру суб'єктів господа¬рювання (зробити відповідний запис - провести державну реєстрацію) та видати такому суб'єкту свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка.
7. Зареєстровані суб'єкти господарювання ідентифікуються в господарському обороті за допомогою кодів, за якими вони включені до державного реєстру. Такий код обов'язково за¬значається на печатках і штампах суб'єкта господарювання та дозволяє усім зацікавленим особам оперативно отримати необхідні загальнодоступні відомості з державного реєстру. Це дозволяє уникати плутанини з індивідуалізацією суб'єктів господарювання (наприклад, як¬що у суб'єктів - фізичних осіб тотожні прізвища, імена та по батькові, їх можна розрізнити за допомогою ідентифікаційних кодів).
8. Усі суб'єкти господарювання після їх державної реєстрації повинні стати на податко¬вий облік в органах державної податкової служби. Порядок взяття суб'єкта господарювання на податковий облік регламентується відомчими нормативними актами Державної податко¬вої адміністрації України (ДПА). Підставою для взяття суб'єкта господарювання на облік у податкових органах є свідоцтво про державну реєстрацію. Після взяття суб'єкта на податко¬вий облік він може відкривати необхідні йому для господарювання банківські рахунки. Сві¬доцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтвер¬джує взяття його на облік в органі державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках в установленому порядку (порядок відкриття рахунків регла¬ментується відомчими нормативними актами Національного банку України (НБУ).
9. Одним з принципів державної реєстрації суб'єктів господарювання є принцип публічно¬сті, який за своєю суттю ототожнюється з принципами прозорості державної реєстрації. Він виявляється в тому, що відомості про державну реєстрацію всіх суб'єктів господарюван¬ня включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Усі відомості з такого реєстру повинні бути публічними, тобто відкритими, прозорими, за¬гальнодоступними - кожна особа, яка бажає з ними ознайомитися, повинна мати можливість зробити це і одержати з реєстру необхідні данні. Єдиний державний реєстр суб'єктів госпо¬дарювання є частиною інформаційного ресурсу України. Він має бути доступним за допомо¬гою засобів технічної комунікації (насамперед - за допомогою INTERNET). Відомостей, що містять державну таємницю, єдиний державний реєстр суб'єктів господарювання не міс¬тить, тому він і є відкритим.
10. Принцип загальновідомості державної реєстрації суб'єкта господарювання є своєрід¬ною новелою в українському законодавстві. Він означає, що відомості про державну реє¬страцію такого суб'єкта повинні бути опубліковані в офіційних друкованих засобах масової інформації. У ГК України вперше визначено перелік видань і сама необхідність опублікуван¬ня відомостей про державну реєстрацію суб'єктів господарювання та про внесення змін до них органом, що реєструє таких суб'єктів, у спеціальному додатку до газети центральних органів виконавчої влади «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні орга¬ну державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта протягом десяти днів з моменту державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому КМУ. В силу принципу загальновідомості будь-яка особа вважається обізнаною про внесення відомостей про су¬б'єкта господарювання до єдиного державного реєстру (про внесення змін до таких відомо¬стей), що позбавляє її можливості посилатися на незнання наявних в реєстрі відомостей.
11. У ГК України вперше наводиться вичерпний перелік підстав для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Вмотивована письмова відмова в державній реєстрації надається заявнику в трьох випадках:
- порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання (орган державної реєстрації здійснює первинний моніторинг законності створення такого суб'єкта);
- недостовірність документів, поданих для державної реєстрації суб'єкта господарювання;
- невідповідність вимогам чинного законодавства України документів, поданих для дер¬жавної реєстрації суб'єкта господарювання.
Кодексом прямо заборонена (не допускається) відмова в державній реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів та підстав.
12. Однією з гарантій захисту прав та законних інтересів усіх суб'єктів та осіб є гарантова¬не Конституцією України та Законом України «Про судоустрій України» [460] право на су¬довий захист. Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Є таке право (право на судовий захист) у за¬цікавленої особи у разі відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання - таку від¬мову може бути оскаржено в судовому порядку (порядок встановлено цивільно-процесуаль¬ним та господарсько-процесуальним законодавством України).
13. Державна реєстрація суб'єкта господарювання пов'язана з його легітимацією. Тому діяльність суб'єкта, що підлягає обов'язковій державній реєстрації, але не зареєстрований, визнається законом нелегітимною, такою, що здійснюється за межами правового поля Ук¬раїни, суперечить вимогам суспільного господарського порядку та прямо забороняється нор¬мами ГК України. Кодексом передбачено відповідальність за здійснення незареєстрованим суб'єктом господарювання господарської діяльності - всі доходи, одержані таким суб'єктом, є протизаконними, у зв'язку з чим вони стягуються до Державного бюджету України в уста¬новленому законом порядку.
14. ГК України встановлює вичерпний перелік підстав для проведення перереєстрації суб'єкта господарювання, а саме:
а) зміна форми власності, на якій засновано даний суб'єкт;
б) зміна організаційної форми господарювання;
в) зміна найменування.
У той же час у нормах Кодексу не встановлено строк, протягом якого суб'єкт, у котрого відбулися такі зміни, повинен звернутися до органів державної реєстрації для проведення перереєстрації. Сама ж перереєстрація здійснюється в порядку, аналогічному процедурі пер¬винної державної реєстрації суб'єкта господарювання.
15. Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання може прово¬дитися з двох підстав:
а) у добровільному порядку з власної ініціативи суб'єкта - на підставі його особистої заяви;
б) у примусовому порядку на підставі рішення суду у випадках:
- визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів суб'єкта;
- здійснення суб'єктом діяльності, що суперечить закону чи установчим документам;
- в інших випадках, передбачених законом.
Позов про визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю суб'єктів господарювання, прокурором, органом, що здійс¬нює державну реєстрацію, а також будь-якою особою, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси у зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідно¬го суб'єкта господарювання. Підставами для визнання недійсними рішень про створення суб'єкта господарювання чи його установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні таких документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юри¬дичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду суб'єкта господарювання та форми власності, на якій він заснований. Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, покладається на позивача, яким може бути орган, що відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю суб'єкта господарювання, проку¬рор. Суд може приймати рішення про скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання і в інших випадках, передбачених законом, зокрема у разі визнання тако¬го суб'єкта банкрутом на підставі спеціального закону.
Скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання позбавляє його можливості продовжувати господарювання - його господарська діяльність припиняється з цього момен¬ту. Скасування державної реєстрації визначається ГК України як підстава для здійснення за¬ходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання (призначення ліквідаційної комісії, задово¬лення претензій кредиторів, стягнення дебіторської заборгованості, публікація повідом¬лення про ліквідацію суб'єкта тощо).
16. Спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарю¬вання встановлюються законодавством України, зокрема, спеціальним законодавством ре¬гламентується державна реєстрація банків, страхових компаній, засобів масової інформації, об'єднань громадян, бірж, житлово-будівельних, гаражних, садових, городницьких коопера¬тивів, вищих навчальних закладів тощо.
17. Господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, та ін¬ші суб'єкти, зазначені в пункті 1 частини 2 статті 55 ГК України, мають право відкривати свої відокремлені підрозділи без створення юридичної особи та наділяти їх господарською компетенцією. Утворюються такі структурні одиниці у вигляді філій, представництв, від¬ділень або в інших формах для здійснення господарської діяльності за межами розташування юридичної особи - така потреба виникає при розширенні обсягів господарювання. Ці струк¬турні одиниці визнаються ГК України (п. З ч. 2 ст. 55) як суб'єкти господарювання, що не підлягають державній реєстрації. Суб'єкт господарювання, що відкриває такі структурні одиниці, лише повідомляє орган державної реєстрації за своїм місцем знаходження про їх утворення. Таке повідомлення здійснюється шляхом внесення суб'єктом господарювання додаткової інформації про утворені структурні одиниці (назва, дата, підстави відкриття, міс¬це знаходження) до своєї реєстраційної картки, звідки такі відомості потрапляють до єди¬ного державного реєстру суб'єктів господарювання. Особливості правового статусу струк¬турних одиниць регламентуються статтею 132 ГК України.
18. Держана реєстрація суб'єктів господарювання - складна процедура, з нею пов'язані також спеціальні процедури державної реєстрації змін та доповнень до установчих докумен¬тів, державної реєстрації зміни суб'єктом господарювання місцезнаходження або місця про¬живання, процедура видачі дубліката свідоцтва про державну реєстрацію такого суб'єкта, процедура скасування державної реєстрації. Усі особливості процедур державної реєстрації суб'єктів господарювання регламентуються спеціальним положенням про порядок держав¬ної реєстрації суб'єктів, що розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до його конституційних повноважень.
У зв'язку з прийняттям 15 травня 2003 р. нового спеціального Закону України «Про дер¬жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» № 755-1V [115], що на¬бирає чинності з 1 липня 2004 р., суттєво змінюються: процедура державної реєстрації юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців, система реєструючих органів, вимоги до оформлення та комплектації документів, які подаються для державної реєстрації.

Стаття 59. Припинення діяльності суб'єкта господарювання
1. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реор¬ганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації- за рішенням влас¬ника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - за рішенням суду.
2. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.
3. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки при¬єднаних суб'єктів господарювання.
4. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки перехо¬дять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.
5. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.
6. Суб'єкт господарювання ліквідується:
за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;
у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбаче¬них законом;
у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.
7. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт гос¬подарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідацій¬ного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.
8. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припи¬нення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друко¬ваному виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за міс¬цезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення ді¬яльності суб'єкта господарювання.

1. Незважаючи на те, що в тексті статгі 59 йдеться про «припинення діяльності» суб'єкта гос¬подарювання, точніше говорити про припинення не «діяльності», а власне - самого суб'єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих чи інших причин на якийсь період суб'єкт господарювання змушений згортати, припиняти свою діяльність, не здійснювати її (перебувати в простої), але при цьому існування суб'єкта не припиняється. Він продовжує залишатися в правовому полі як існуючий суб'єкт господарювання з усіма правовими наслідка¬ми, які випливають звідси. У даній статті, однак, мається на увазі або остаточне припинення будь- якої діяльності якогось суб'єкта господарювання, або припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі з заміною на нову. У першому випадку матиме місце ліквідація суб'єкта господарювання, у другому - реорганізація. В обох випадках «припинення суб'єкта господарювання» суб'єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв'язку з ліквіда¬цією суб'єкта припиниться і його діяльність, у зв'язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб'єк¬та господарювання.
Припинення суб'єктів господарювання може здійснюватися в добровільному і примусо¬вому порядку відповідно до рішення власника або уповноважених ним осіб, засновників су¬б'єкта господарювання або їхніх правонаступників, а у випадках, передбачених даним Кодек¬сом, - за рішенням суду. Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм «уповноваженими особами» на прийняття рішень про їх припинення будуть, напри¬клад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Ка¬бінет Міністрів України. (До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників.) Для суб'єктів колек¬тивної форми власності - це загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, ко¬лективних підприємствах. Для приватного підприємства - фізична особа як власник майна і вона ж як засновник.
Припинення суб'єктів господарювання у формі реорганізації, відповідно до закону, може здійснюватися чотирма шляхами: злиття, приєднання, розділу і перетворення.
Головна відмінність двох способів припинення суб'єктів господарювання (шляхом їх лі¬квідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб'єкта госпо¬дарювання суб'єктивні права й обов'язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв'язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковуються - настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб'єктивні права й обов'язки суб'єк¬тів, що припинили своє існування, стають правами й обов'язками нових чи оновлених (як у випадку з «приєднанням») утворень, що продовжують свою господарську діяльність, як пра¬вило, на зміненій за обсягом майновій базі.
2. У випадку злиття два або декілька суб'єктів господарювання припиняють своє існу¬вання, а всі майнові права й обов'язки кожного з них стають правами й обов'язками нового (єдиного) суб'єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб'єктів. Орга¬нізаційно-правова форма новоутвореного суб'єкта може відрізнятися від колишніх форм суб'єктів господарювання, які злилися.
3. При приєднанні також припиняють своє існування один або декілька суб'єктів господа¬рювання з тією відмінністю, від злиття, що всі їх майнові права й обов'язки стають правами й обов'язками не нового суб'єкта господарювання, а того, що раніше вже існував і який продов¬жує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб'єктів, утворених внаслідок приєднання. При цьому майнова база правонаступників як при злитті, так і при приєднанні суб'єктів господарювання змінюється на розмір активів і пасивів правопопередників. Активи і пасиви суб'єктів господарювання, які припинили своє існування в процесі реорганізації, переходять до правонаступників за передаточним балансом у порядку саме універсального правонаступництва. Законодавчо такий порядок підтверджується викла¬деними в статті вказівками на те, що будь-які форми реорганізації суб'єктів господарюван¬ня (пов'язані з їх припиненням: злиття, приєднання, поділ, перетворення) супроводжуються переходом усіх майнових прав і обов'язків. Звідси випливає, що правонаступник суб'єктів господарювання, які утворені внаслідок злиття або приєднання, вправі стягувати з усіх їх де¬біторів заборгованість, вимагати виконання від контрагентів цих суб'єктів зобов'язань за договорами або іншими угодами. З іншого боку, той же правонаступник зобов'язаний цілком виконати всі зобов'язання за угодами, укладеними правопопередниками, розплатитися у пов¬ному обсязі за їх боргами з третіми особами, незалежно від того, чи досить для цього майна, що перейшло до нього, чи воно не покриває усіх вимог кредиторів.
Чинне законодавство не регламентує порядку проведення реорганізації суб'єктів госпо¬дарювання шляхом злиття і приєднання. Лише для акціонерних товариств в Україні Поло¬женням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганіза¬ції товариств від ЗО грудня 1998 р. [208] визначено порядок їх злиття і поділу. З урахуванням конкретних особливостей він може використовуватися (застосовуватися за аналогією) у ви¬падках реорганізації шляхом злиття або приєднання суб'єктів господарювання інших орга¬нізаційно-правових форм. У той же час злиття, як і приєднання суб'єктів господарювання, є окремими випадками економічної концентрації, оскільки в результаті цього можуть збіль¬шитися капітал, фінансова міць підприємства, можливе укрупнення суб'єкта підприємницт¬ва. У ринковій економіці «приєднання» може розцінюватися як одна з форм «поглинення конкурента». Тим самим не виключається вплив на монополізацію ринків конкретних това¬рів і послуг, територій, обмеження конкуренції. Тому однією з умов здійснення злиття і приєднання суб'єктів господарювання є згода органів Антимонопольного комітету України (п. З ст. 20 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» [58]).
4. Поділ означає припинення одного суб'єкта господарювання й утворення на його майно¬вій базі двох чи декількох нових суб'єктів з передачею кожному з них за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов'язків суб'єкта, що реорга¬нізується.
Незважаючи на те, що в нормі, яка коментується, буквально йдеться про перехід прав і обов'язків поділеного суб'єкта до нових суб'єктів господарювання лише «у відповідних час¬тинах», не слід думати, що тут передбачається обмежене, а не універсальне правонаступ¬ництво. Діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб'єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов'язань, що перейшли до нього, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, що перейшли до нього разом з частиною зобов'язань.
Обсяг прав і обов'язків кожного з новоутворених у результаті поділу суб'єктів господа¬рювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов'язково перехід обов'язків має відбуватися пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення ви¬значається власником майна або іншою особою, уповноваженою до затвердження розділь¬ного акта (балансу).
У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб'єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також перелічуються всі договори, зобов'я¬зання, позики і кредити банків із зазначенням, за ким закріплюється їх виконання, у якому обсязі переходять права й обов'язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.
Моментом переходу прав і обов'язків до суб'єктів господарювання - правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передаточного чи роздільного балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.
Реорганізація шляхом поділу може бути як добровільною, так і примусовою. Зловживан¬ня суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку надає право антимоно-польному органу звернутися до суду з вимогою щодо його примусового поділу (ст. 53 Зако¬ну України «Про захист економічної конкуренції» [282]).
Чинні в Україні законодавчі акти не регламентують послідовність дій при поділі суб'єктів господарювання. У даний час порядок поділу встановлено підзаконними нормативними ак¬тами лише для деяких видів суб'єктів: для державних підприємств і для підприємств, об'єд¬нань, господарських товариств, у статутному фонді яких частка держави складає 75 і більше відсотків (Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць від 20 квітня 1994 р. [202]); для акціонерних товариств -згадуваним вище Положенням про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств [208].
У частині 4 статті, що коментується, поряд з поділом, називається і така форма реорганіза¬ції, як «виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання». Однак у результаті такого виділення припинення суб'єкта господарювання не відбувається. Реорганізова¬ний суб'єкт господарювання продовжує свою діяльність нарівні з новими, що виділилися з нього. З цієї причини названа норма не відповідає змісту статті 59, присвяченої припиненню діяльності суб'єкта господарювання, і тому підлягає виключенню.
5. Перетворення одного суб'єкта господарювання в інший означає зміну форми власності на майно і/або організаційно-правову форму суб'єкта, що продовжує функціонувати з ко¬лишнім обсягом майнових прав, обов'язків і зобов'язань.
6. Ліквідація означає такий спосіб припинення суб'єкта господарювання, при якому на майбутнє неможливі будь-яка його діяльність та існування і який пов'язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.
Ініціатори і підстави для добровільної та примусової ліквідації суб'єкта господарювання наводяться у частині 6 коментованої статті. Додаткових пояснень, мабуть, потребує лише остання підстава, що передбачає «скасування його [суб'єкта господарювання.- Авт.] дер¬жавної реєстрації у випадках, передбачених законом». Законодавство України відносить до таких випадків, зокрема, рішення суду (господарського суду) про скасування державної ре¬єстрації або про визнання недійсними його установчих документів. Крім того, здійснення організацією діяльності, що суперечить установчим документам, відповідно до чинного за¬конодавства України є підставою для скасування державної реєстрації. У свою чергу, таке скасування припиняє підприємницьку діяльність і є підставою для здійснення заходів для ліквідації колективного суб'єкта господарювання і виключення його з ЄДРПОУ.
Організація ліквідується також при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призу¬пинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодав¬ства про охорону навколишнього природного середовища). При цьому ліквідація здійсню¬ється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припи¬нення діяльності суб'єкта. Комерційна організація може бути ліквідована, крім випадків, викладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і від¬сутності - після задоволення вимог кредиторів - майна, необхідного для її функціонування відповідно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі си¬стематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцензії), а також у зв'язку з кількаразовим грубим порушенням законодавчих приписів.
7. Після скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання він втрачає статус юридичної особи і надалі не може брати участь у відносинах товарно-грошового обігу, бути позивачем або відповідачем у суді. Однак ліквідованим (таким, що перестав існувати) такий суб'єкт вважається з дня внесення до державного реєстру суб'єктів господарювання запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься до реєстру після затвердження лік¬відаційного балансу власником або органом, який призначив ліквідаційну комісію.
8. До офіційних друкованих органів державної влади, в яких підлягає опублікуванню ого¬лошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльно¬сті індивідуального підприємця, крім названої у частині 8 коментованої статті газети «Урядо¬вий кур'єр», належить газета Верховної Ради України «Голос України». У органів місцевого самоврядування за місцем перебування суб'єкта господарювання для цих цілей служать дру¬ковані видання відповідної обласної ради.

Стаття 60. Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання
1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утво¬рюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представни¬ками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворен¬ня не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.
2. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
3. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господа¬рювання, вміщує в друкованих органах, зазначених у частині десятій статті 58 цього Ко¬дексу, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.
4. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення де¬біторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.
5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквіду¬ється, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його влас¬нику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквіда¬ційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

1. Викладений у статті, що коментується, загальний порядок ліквідації (незважаючи на те, що в назві статті буквально сказано «суб'єкта господарювання», усе-таки застосовний не до всіх видів суб'єктів господарювання) зорієнтований на господарські організації- юридичні особи і не відноситься до ліквідації таких видів суб'єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т. ч. філії, представництва).
Спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особли¬вий статус і тільки їй властиві повноваження. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження по управлінню справами суб'єкта господарювання. Вона утворюється засновниками суб'єкта господарювання, його представниками або правонаступ¬никами (як передбачено статутом), а у разі банкрутства - господарським судом. В останньому випадку процес ліквідації здійснюється не за загальним порядком, а за так званою лікві¬даційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. 22-34) Закону України «Про віднов¬лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. [71]
Згаданим Законом введено додаткову регламентацію вимог до ліквідаційної комісії, що ство¬рюється господарським судом у разі визнання суб'єкта підприємництва банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Відповідно до статей 24 і 25 названого Закону ліквідатор повинен при¬значатися за спеціальною процедурою, яка передбачена для призначення керуючого санацією. Господарський суд вправі призначити ліквідатором особу, яка здійснювала повноваження роз¬порядника майна або/і керуючого санацією. В обов'язковому порядку до складу ліквідаційної комісії мають бути включені представники кредиторів, фінансових органів (при ліквідації дер¬жавного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить понад 25 %, - і представник державного органу з питань банкрутства), а за необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, органу місцевого самоврядування.
2. Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємство, який прийняв рішення про його ліквідацію, визначає порядок і строк її проведення, а також строк для заяви претензій кредиторів до підприємства, що ліквідується, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
3. Інформація про початок ліквідації суб'єкта господарювання, порядок і строки заяви кредиторами претензій до нього публікується ліквідаційною комісією (ліквідатором) в офі¬ційних друкованих органах (див. коментар до ч. 8 ст. 59 цього Кодексу).
4. Законом не визначаються «необхідні» способи виявлення і стягнення дебіторської за¬боргованості ліквідованого суб'єкта господарювання і вимог кредиторів до нього. Тому лікві¬даційна комісія повинна застосовувати для цього всілякі розумні способи і методи, що забез¬печують реальний результат пошуку і виявлення кредиторів і боржників.
5. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторам скла¬дає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованого суб'єкта господарювання, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.
Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, що затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання.
Щодо достовірності та повноти ліквідаційного балансу, які «повинні бути перевірені у вста¬новленому законом порядку», слід зазначити, що на сьогоднішній день такий порядок визначе¬ний лише для господарських товариств. Згідно із статтею 20 Закону України «Про господарські товариства» [90] достовірність і повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені ауди¬тором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом, мен¬шим ніж двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 61. Порядок розрахунків з кредиторами у разі ліквідації суб'єкта госпо¬дарювання
1. Претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.
2. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.
3. Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб'єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк пі¬сля одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звер¬нуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішен¬ням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.
4. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовуєть¬ся за вказівкою власника.

1. Частина перша статті 61 ГК України встановлює загальне правило, відповідно до якого претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта. Ця норма кореспондує з положеннями статті 55 ГК, згідно з якою суб'єкт господарювання наділяється відокремленим майном і несе відповідальність за своїми зобов'заннями в межах цього майна, за винятком випадків, зазначених у законодавстві. Особ¬ливості правового статусу деяких суб'єктів господарювання обумовлюють можливість задоволення претензій кредиторів за рахунок майна не тільки цих суб'єктів, а й їх засновників. Наприклад, відповідно до статті 124 ГК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі його учасники солідарно відповідають за зо¬бов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Це пра¬вило поширюється і на повних учасників командитного товариства (ст. 135 ГК). Через недо¬статність майна товариства з додатковою відповідальністю його засновники несуть субсидіарну відповідальність перед кредиторами своїм майном у розмірі, що встановлюється статутом товариства (ст. 151 ГК).
До майна суб'єктів господарювання, за рахунок якого здійснюється задоволення вимог кредиторів, відносяться речі, предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов'язки, сукупність речей, грошові кошти, а також майнові права та обов'язки. Як правило, спочатку для задоволення претензій кредиторів використовуються наявні у суб'єкта господарювання грошові кошти. У разі недостатності грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна. Отримані від продажу майна кошти спрямовуються на погашення боргів.
2. Порядок задоволення вимог кредиторів визначається залежно від того, у який спосіб здійснюється ліквідація суб'єкта господарювання. Якщо майна юридичної особи недостат¬ньо для задоволення вимог кредиторів, то ліквідація здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його бан¬крутом» [71]. Ним же встановлено й черговість задоволення кредиторських вимог. В інших випадках порядок задоволення вимог кредиторів визначається ліквідаційною комісією з ура¬хуванням вимог закону.
Якщо процедуру банкрутства не було порушено, то ліквідаційна комісія після спливу строку для пред'явлення вимог кредиторів складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна суб'єкта господарювання, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду. Виплати грошових сум кредито¬рами проводяться з дотриманням черговості, встановленої статтею 112 ЦК відповідно до проміжного балансу, починаючи з дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця з дня затвердження проміжного балансу. Слід наголосити, що у разі відмови ліквідаційної комісії задовольнити вимоги кредитора або у разі ухилення від їх розгляду кредитор має право звернутися до суду з відповідним позо¬вом протягом одного місяця з дня отримання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог.
3. Під час ліквідації суб'єкта господарювання ліквідаційна комісія задовольняє претензії кредиторів з дотриманням такої черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцт¬вом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заста¬вою та іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносина¬ми, вимоги автора про плату за використання його інтелектуальної творчої діяльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу - всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.
Якщо кредитор не скористався наданим законом правом оскаржити повну або часткову відмову ліквідаційної комісії у визнанні його претензій або якщо такий позов був залишений судом без задоволення, вимоги кредитора вважаються погашеними. Те саме стосується й претензій кредиторів, що залишилися не задоволеними внаслідок недостатності майна су¬б'єкта господарювання.
4. Після завершення розрахунків з кредиторами складається ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками суб'єкта господарювання або органом, що призначив ліквіда¬ційну комісію.
Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вка¬зівкою власника або розподіляється між учасниками суб'єкта господарювання відповідно до установчих документів.