Кравчук В.М. Лекція № 3. Створення юридичних осіб (2000р.)

ЛЕКЦІЯ № 3. 
СТВОРЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

ПЛАН 
1. Право на створення юридичної особи.
2. Стадії створення юридичних осіб.
3. Установчі документи юридичних осіб.
4. Державна реєстрація юридичних осіб.
5. Постлегалізаційні процедури.

Вступ

Якщо попередні лекції мали насамперед, теоретичне значення, сьогодняшня тема має практичне спрямування. Засновницька діяльність є “слабким місцем” вітчизнянного законодавства, а тому вимагає особливої уваги правоохоронних органів. 

1. Право на створення юридичних осіб

Юридичні особи – суб’єкти, які створюються внаслідок волевиявлення інших суб’єктів. Особа, яка прийняла рішення про створення юридичної особи є її засновником. 
У вітчизняній науковій літературі проблема права на заснування юридичної особи ще не знайшла належного висвітлення. Хто має таке право, за якими критеріями встановлюються обмеження у його здійсненні, - ці та безліч інших питань виправдовують нашу увагу до цієї проблеми.
 Законодавство України не передбачає, як такого, права на заснування юридичної особи. Не містить такого права і більшість міжнародно-правових документів. Тривалий час достатньо було констатувати право на об’єднання (асоціацію). Природа цього права не залишилася осторонь наукової уваги і були зроблені, на мою думку, обгрунтовані висновки про те, що право на об’єднання є “процесуальним” правом. Завдяки йому реалізуються “матеріальні” права – політичні, економічні. Добровільні об’єднання громадян є формою реалізації прав та громадянських свобод. 
 Разом з тим, право на об’єднання (свобода асоціації) і право на створення організації, що є юридичною особою, не тотожні. Право на об’єднання може бути реалізовано лише спільно з іншими особами, які мають таке ж право. Ст.36 Конституції України, як і більшість інших конституцій проголошуються таке право лише як право громадян. Зміст права на об’єднання полягає у можливості громадян України об’єднатися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Зі змісту ст.36 Конституції України слідує, що таке право мають лише громадяни України. Таким чином, право на об’єднання в Україні розуміється як право на створення громадянами України об’єднання громадян у вигляді політичної партії або громадської організації. 
 Право на створення юридичної особи може бути реалізовано як спільно з іншими особами, так і одноосібно. Право на заснування юридичної особи може реалізовуватися поза об’єднанням. Наприклад, юридична особа може бути створена у формі приватного підприємства (єдиним засновником якого є фізична особа), господарського товариства (на підставі об’єднання декількох осіб). Законодавство багатьох країн допускає можливість створення корпорацій однією особою. Засновником юридичної особи можуть бути також іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи та держава в особі уповноважених органів. Суб’єкти права на об’єднання і права на створення юридичної особи не співпадають. Таким чином право на об’єднання та право на створення організації, що є юридичною особою відрізняються за суб’єктом, порядком реалізації та змістом. 
 В окремих випадках законодавство України прямо визначає право на заснування. Про таке право зокрема йдеться у Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р., Законі України "Про телебачення і радіомовлення" від 2 червня 1995 р.
 Cуб’єктом права на створення (заснування) організації, що є юридичною особою є особи, які мають повну цивільну дієздатність. Не мають права на заснування фізичні особи, які не досягли повноліття, особи, обмежені у дієздатності, визнані недієздатними, крмі винятків, передбачених законом. Зокрема, створення дитячих та молодіжних об‘єднань громадян можливе особами віком 15 років. Заснування юридичної особи через законних представників також неможливе, оскільки останні можуть реалізувати лише ті права, які недієздатний має. 
 Законодавством більшості країн не заборонено юридичним особам засновувати або брати участь у заснуванні інших юридичних осіб. Це зробило можливим створення груп підприємств, транснаціональних компаній, по’язаних системою взаємної участі в капіталі одна одної. Правове регулювання таких взаємозв’язків є важливим напрямком сучасного законодавства.  
 Засновником юридичної особи може бути держава. Відповідно до ст. 32 Закону України “Про власність” від імені держави як власника діє Верховна Рада України. Остання не приймає рішення, пов’язані із заснуванням юридичних осіб. Ця функція належить органам державної виконавчої влади, компетенція яких на прийняття таких рішень визначена законом. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів. Як правило, органи виконавчої влади галузевої компетенцї вправі приймати рішення про заснування підприємств, мета діяльності яких відповідає галузевій компетенції цих органів. 
 В окремих випадках законодавець встановлює додаткові вимоги, яким повинні відповідати засновники або обмеження певних осіб у праві на створення організації. Такі вимоги та заборони, як правило, зумовлені сферою діяльності та видом створюваної юридичної особи. Вони можуть бути класифіковані на наступні:
 1) вимоги, пов’язані з громадянством (державною належністю). Відповідно до ст.11 Закону України “Про об’єднання громадян” не можуть бути засновниками політичних партій іноземні громадяни та особи без громадянства. Відповідно до ст.9 Закону України “Про інформаційні агенства” від 28.02.1995р. право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України. Громадяни та юридичні особи інших держав мають право бути лише співзасновниками інформаційних агентств України. Забороняється створення і діяльність інформаційних агентств з іноземними інвестиціями, в статутному фонді яких більше 30 відсотків іноземних інвестицій. Аналогічні норми містяться і в Законі України “Про телебачення і радіомовлення”.
2) вимоги, пов’язанні з створенням окремих видів юридичних осіб. Найбільш великою групою з цієї категорії є обмеження на створення юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Так, відповідно до ст.2 Закону України “Про підприємництво” визначено обмеження у підприємництві для окремих категорій громадян, які умовно можна поділити на три групи. До першої групи відносяться громадяни, які перебувають на державній службі, зокрема: 1) військовослужбовці, 2) службові особи органів прокуратури, 3) суду, 4) державної безпеки, 5) внутрішніх справ, 6) державного арбітражу, 7) державного нотаріату, а також 8) органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. В науковій літературі відмічали той факт, що конструкція наведеної норми не дає підстав для встановлення заборони переліченим особам створювати підприємства, оскільки “громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, не набуває статусу підприємця. У даному разі суб’єктом підприємницької діяльності стає таке підприємство, яке несе відповідні обов’язки перед засновником…. Якщо це так, то встановлена законодавством про підприємницьку діяльність, про державну службу заборона окремим особам займатися підприємницькою діяльністю повинна стосуватися лише тих службових осіб, які обрали індивідуальну форму підприємництва” .
 Діяльність державних органів, які згадуються у ч.3 ст.2 ЗУ “Про підприємництво” регулюється спеціальними галузевими нормативними актами: Закони України “Про прокуратуру”, “Про статус суддів”, “Про Службу безпеки”, “Про міліцію”, “Про нотаріат”. Окремі статті цих законів присв’ячені обмеженням та заборонам, які покладаються на службовців, на яких ці закони поширюються.  
 Відповідно до ст.18 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р.,2 працівникам міліції забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. забороняє суддям входити до складу органів виконавчої влади, … підприємств, які мають на меті отримання прибутку, займатись підприємницькою та іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час. За законом “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991р. сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організація, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком наукової і педагогічної діяльності (ч.5 ст. 46). Відповідно до ст. 3 Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993р. нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена абзацом другим статті 4 цього Закону, а також викладацької і наукової у вільний від роботи час. Разом з тим, дублювання заборони на підприємництво не міститься в Законі України “Про службу безпеки України” від 25 березня 1992 р.
  Спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції містить ст.5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995р. Зокрема, державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
 З тексту Закону незрозуміло чи вважається корупційним діянням заснування державним службовцем підприємства. Адже це не є ні безпосереднім заняттям підприємницькою діяльністю, ні через посередників, а поняття підставної особи законом не визначається. Така невизначеність усунута внесенням у 2000р. змін до ст.1 закону “Про підприємництво”, відповідно до яких заснування підприємств і володіння корпоративними правами не вважається підприємницькою діяльністю.
 Найбільш чітко сформульвані обмеження для осіб, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Вони не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.
 Поряд з обмеженнями права на створення підприємств фізичними особами, законодавство знає випадки, коли обмеження такого права стосуються юридичних осіб. Так, відповідно до декрету Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” від 31 грудня 1992 року державні підприємства за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрїї та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.  
 Відповідно до ст.22 Закону України “Про банки і банківську діяльність” засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків не можуть бути місцеві Ради усіх рівнів, їх виконавчі органи, політичні і профспілкові організації, громадські фонди. Відпоідно до ст. 24 Закону України “Про об’єднання громадян” політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю.
 3) обмеження максимальної участі у створюваній юридичній особі. Прикладом ціього виду обмеження може бути ст.22 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, відповідно до якої частка будь-кого із засновників, акціонерів (учасників) комерційного банку не повинна перевищувати 35 процентів статутного фонду. 
 4) обмеження стосовно мети створюваної юридичної особи. В окремих випадках закон дозволяє створювати певний вид юридичної особи лише для досягнення певних цілей засновника. Так, відповідно до ст. 22 Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації” від 23 квітня 1991 року релігійні організації користуються правом заснування підприємств виключно для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. Підприємства з іншою метою засновуватися релігійними організаціями не можуть.
 За ст.20 Закону України “Про об’єднання громадян” зареєстровані об’єднання громадян мають право створювати установи та організації, засновувати засоби масової інформації. Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей. Створення таких підприємств є шляхом здійснення необхідної господарської та комерційної діяльності і допускається лише з метою виконання статутних завдань громадської організації.
 Таким чином, право на заснування юридичної особи не тотожнє праву на об’єднання (свободі асоціації). Засновником організації, що є юридичною особою є субєкт цивільного права, що має повну дієздатність. 

2. Стадії створення юридичних осіб.

Створення юридичних осіб складний процес, який можна поділити на чотири стадії: 1) ініціативну; 2) організаційну; 3) легалізаційну; 4) постлегалізаційну.
 На ініціативній стадії відбувається “обдумування” мети, заради здійснення якої створюється юридична особа, формується партнерська команда, розробляється бізнес-план майбутньої підприємницької діяльності та ін. Характерною ознакою цієї стадії є відсутність юридичних дій.
 Організаційна стадія має на меті вчинення юридичних дій, спрямованих на заснування юридичної особи. Зокрема, обирається організаційно-правова форма юридичної особи, розробляються і затверджуються установчі документи, підшуковується приміщення для розташування підприємства, обирається найменування, скликаються установчі збори, формуються органи управління.
 Мета легалізаційної стадії – офіціне визнання створеної юридичної особи. Легалізація здійснюється шляхом державної реєстрації.
 На постлегалізаційній стадії зареєстрована юридична особа відкриває банківський рахунок, виготовляє печатку, стає на облік в державній податковій інспекції, управлінні статистики, відділенні Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування. Ці необхідні для того, що б юридична особа могла діяти.
 
3. Поняття установчих документів.

 Організаційний та правовий статус юридичної особи визначається її установчими документами. Цей термін застосовується, насамперед, щодо юридичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності. Стосовно інших організацій для позначення локального нормативного акту, на підставі якого діє юридична особа можуть використовуватися також інші терміни - “статут”, “положення”. 
Відповідно до ст.8 Закону Україн “Про підприємництво”, установчими документами суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи є рішення власника майна про створення підприємства (якщо власників двоє або більше - таким рішенням є установчий договір) та статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми. Для цього виду юридичних осіб в загальному характерна наявність двох установчих документів: рішення власника майна, яке в деяких випадках може набувати форми установчого договору та статуту. Останній в деяких випадках може бути відсутній. Отже, щодо юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності законодавчо закріплений пріоритет рішення власника майна (установчого договору) перед статутом. Це обгрунтовано: волевиявлення на створення юридичної особи передує затвердженню її статуту.
Якщо підсумувати погляди, які існують в юридичній науці на даний час, то під установчими документами слід розуміти документи, які фіксують волевиявлення на створення юридичної особи, її правовий статус як юридичної особи, мету, для досягнення якої вона створюється, права та обов’язки засновників та членів організації, умови її припинення, склад та компетенцію органів юридичної особи, взаємовідносини з третіми особами.
  Особливість установчих документів та їх відмінність від інших документів, необхідних для створення та легалізації юридичної особи полягає в тому, що установчі документи визначають правовий статус організації та за своїм характером є локальними нормативними актами. Норми установчих документів (якщо вони не суперечать закону) обов’язкові не лише для учасників, але й для інших осіб. Установчі документи – це своєрідна Конституція для конкретної юридичної особи. 
  Значна частина норм організаційних законів є диспозитивними, тобто застосовуються, якщо інше не передбачено установчими документами. Тому засновники вправі самостійно врегулювати більшість питань, що можуть виникнути в процесі діяльності юридичної особи, встановивши специфічні правила, які можуть і не збігатися з загальними нормами. Межею дозволеного є заборони, що містяться в законодавстві та імперативні норми, які застосовуються незалежно від бажать учасників.
  Установчі документи – поняття комплексне. Існує два види документів, які об”єднюються одним цим поняття: рішення про створення юридичної особи (установчий договір) і статут. Для деяких організаційно-правових форм юридичних осіб необхідними є як установчий договір, так і статуту. Зокрема на підставі договору і статуту діють акціонерні товариства (відкриті і закриті), товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. Правова природа установчого договору і статуту є різною, хоча між ними є тісний взаємозв’язок. 
  Установчий договір - це договір, за яким сторони (засновники) зобов`язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по створеню юридичної особи, умови передачі їй свого майна та участі в її діяльності. В договорі визначаються також умови та порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з його складу. 
Єдиної думки з щодо правової природи установчого договору немає. Одні відносять їх до договорів про сумісну діяльність, інші визначають установчий договір як окремий вид договорів. Це викликано тим, що установчий договір та договір про сумісну діяльність мають деякі спільні ознаки. Вони відносяться до категорії організаційних договорів, є консенсуальними, багатосторонніми, взаємозобов`язуючими, їх учасниками можуть бути громадяни та юридичні особи. Але на відміну від договору про сумісну діяльність установчий договір направлений на створення юридичної особи та не припиняється після досягненої мети. Створена юридична особа сама є власником переданого йому засновниками майна, у відношенні якого вони зберігають лише зобов`язальні права, тоді як за договором про сумісну діяльність майно, передане сторонами для здійснення поставлених завдань, належить їм на праві спільної часткової власності. 
  Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Тому, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, слід виходити з того, що такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу України). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема, частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України "Про господарські товариства". 
На відміну від установчого договору, статут є локальними нормативним актом, призначення якого полягає у визначенні статусу та обсягу правоздатності юридичної особи, структури управління, визначення умов припинення діяльності юридичної особи. 
Можна виділити декілька ознак статуту як локального акту:
1) визначає правовий статус конкретної юридичної особи, має індивідуальний характер;
2) за колом осіб поширює свою дію на засновників (учасників), працівників юридичної особи;
3) затверджується, змінюється самою юридичною особою;
4) не повинен суперечити закону, але може містити також норми, які не суперечать закону.
5) набирає законної сили з моменту державної реєстрації.
В призначенні установчого договору та статуту є суттєва різниця, яка впливає на їх зміст та юридичну природу. Установчий договір покликаний насамперед зафіксувати відносини співзасновників юридичної особи, їх зобов’язання щодо створення юридичної особи, а також основи її правового статусу. Статут та установчий договір за змістом повинні суттєво відрізнятися: в статуті не має потреби відтворювати взаємовідносини засновників, які є конфіденційними. Статут покликаний визначити правовий статус юридичної особи.  
Відповідно до ст. 8 Закону України “Про підприємництво” відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для реєстрації суб'єкта підприємництва.
 Законодавство містить вимоги до змісту статуту, зокрема ст.9 Закону України “Про підприємства в Україні” визначає, що статут повинен містити дані про власника, найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет та цілі діяльності, органи управління, порядок їх формування, компетенцію та повноваження трудового колективу та його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. В статуті можуть вказуватися і інші норми, пов`язані з особливостями діяльності підприємства або визначені власником. Відсутність у статуті підприємства зазначених умов є підставою для відмови в державній реєстрації підприємства в зв’язку з тим, що установчі документи не відповідають вимогам закону. 
  Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств містить і ст. 4 Закону України “Про господарські товариства”. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
  Якщо підсумувати норми різних законодавчих актів, то установчими документами повинні бути передбачені відомості про наступне: 
Власник підприємства. Власником є особа, на майні якої засновується підприємство. Поняття «власник підприємства», вживане законодавцем, з точки зору юридичної техніки є некоректним. Осікльки підприємство є суб’єктом права, воно не може бути об’єктом права власності. Більш прийнятним є термін “засновник підприємства”. Щодо фізичних осіб–засновників в установчих документах зазначається їх прізвище, ім”я, по-батькові, громадянство, місце проживання, паспортні данні. Щодо юридичних осіб – найменування, місце знаходження, ким коли зареєстроване, код ЄДРПОУ (ідентифікаційний код). Щодо державних підприємств зазначається на якій власності воно засновується (загальнодержавній чи комунальній). 
Найменування підприємства. Підприємство повинно мати власне найменування. Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України “Про підприємства в Україні” найменування підприємства повинно включати в себе його назву (завод, фабрика, майстерня та інші) і вид (приватне, колективне, державне) та інше. Відповідно до ст. 37 Закону України “Про мови” від 22.10.1989р. офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. Відповідно до ст.2 Закону України “Про господарські товариства” найменування товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних та командитних товариств – прізвища (найменування) учасників, а також інші необхідні відомості.
  Назва організації – це частина найменування, що відрізняє її від інших організацій даного виду. Товариств з обмеженою відповідальністю багато, а от товариство “Беркут” – одне. В даному випадку лише слово “Беркут” є назвою товариства. Повним же його найменуванням буде товариство з обмеженою відповідальністю “Беркут”. Найменуванням може бути як власна назва (наприклад, “Світоч”), так і сукупність слів (наприклад, Львівський завод фрезерних верстатів).
  Призначення найменування полягає в тому, що б індивідуалізувати організацію в цивільному обороті. Власне найменування може проявлятися у номері (наприклад, СШ №3). В будь-якому випадку воно повинно читатися словами. Поруч з найменуванням, юридична особа може мати знак для товарів та послуг. Його призначення дещо інше. Якщо найменування покликано індивідуалізувати юридичну особу, то знак для товарів та послуг призначений для розрізнення споживачами товарів та послуг однієї особи від подібних товарів та послуг іншої особи. Найменування, зокрема та його частина, яка називається назвою, може співпадати із знаком для товарів та послуг.
  Без власного найменування організація не може виступати в цивільному обороті самостійно. Право підприємства на власне найменування є її особистим немайновим правом, що захищається законом. Юридична особа вправі захищати у встановленому законом порядку своє, абсолютне за змістом, право на використання свого найменування. 
Місцезнаходження. Відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України місцем знаходження юридичної особи визнається місцезнаходження її постійно діючого органу. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про підприємництво» місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором. 
Предмет та цілі діяльності. Ст. 26 Цивільного кодексу України передбачає, що юридичні особи мають цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою “спеціальної правоздатності”. Сутність її полягає в тому, що юридична особа має право вчиняти лише ті дії, які спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети. “Вони можуть мати лише ті права та обов’язки, які відповідають цілям і завданням їх діяльності і необхідні їм для здійснення своєї діяльності”. Концепція спеціальної правосуб’єктності зформувалася історично і органічно пов’язана з дозвільним порядком виникнення юридичних осіб. Тоді статути корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, мало характер правопорушення.  
Органи управління, порядок їх формування. Установчими документами повинно бути передбачено структуру органів управління, порядок їх формування, компетенцію, форми роботи. 
Компетенція та повноваження трудового колективу та його виборних органів. Відповідно до ст.15 Закону України «Про підприємства в Україні» трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, щорегулюють трудові відносини працівника з підприємством. Трудовий колектив підприємства: 
• розглядає і затверджує проект колективного договору; 
• розглядає і вирішує згідно з статутом підприємства питання самоврядування трудового колективу; 
• визначає і затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг; 
• бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську діяльність, 
• порушує клопотання про представлення працівників до державних нагород. 
Порядок утворення майна підприємства. Необхідно передбачити розмір та порядок формування статутного фонду та інших фондів, якщо вони передбачені законом (наприклад, резервного фонду). Порядок формування статутного фонду повинен передбачати розмір, форму та строк внесення внеску. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. 
Умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. Ця частина установчих документів повинна передбачати підстави припинення підприємства, порядок створення ліквідаційної комісії, використання майна, що залишилося після ліквідації. Поряд з підставами припинення діяльності підприємства, передбаченими законом, в установчих документазх можуть передбачатися додактові: зменшення кількості учасників до передбаченої межі, збитковість підприємницької діяльності тощо.

Установчі документи складаються у письмовій формі шляхом складення єдиного документа, підписаного всіма учасниками. Укладати його можуть лише повністю дієздатні громадяни та організації, що мають статус юридичної особи. Якщо одним з засновників є юридична особа, то договір від його імені підписує керівник або інша особа, уповноважена відповідною довіреністю. 
  Відповідно до законодавста України, зокрема до п. 5 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затв. Постановою Кабінету Міністрів України № 740 від 25.05.1998р. (надалі – Положення) у разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах потребує нотаріального засвідчення. Вважається, що вимога нотаріальної форми установчого договору викликана намаганням забезпечити надійність та сталість його умов та обмежити їх наступне коректування. 

3. Державна реєстрація юридичних осіб.

Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється з метою контролю за законністю їх створення. 
Законодавством України передбачено різні процедури державної реєстрації підприємницьких і непідприємницьких юридичних осіб. Реєстрація підприємницьких юридичних осіб здійснюється районними (міськими) виконавчими комітетами за заявницьким принципом протягом не більше п'яти робочих днів (термінова - протягом одного дня). За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність згідно із законодавством. 
Відмова у державній реєстрації можлива лише з підстав, визначених законом: 1) невідповідність установчих документів вимогам закону; 2) відсутність частини документів, необхідних для реєстрації. 
Перелік документів, що подаються для здійснення державної реєстрації чітко встановлений законом. Відповідно до ст.8 Закону України «Про підприємництво» та п.2 Положення для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи реєстраційному органу за місцем знаходження суб’єкта підприємницької діяльності подаються такі документи: 
1) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;
 Установчий договір подається при створенні господарських товариств усіх видів. При створенні колективного підприємства, кооперативів, споживчих товариств, колективних сільськогосподарських підприємств подається протокол установчих зборів трудового колективу або членів організації. Установчий договір при цьому не складається. Рішення власника майна або уповноваженого ним органу оформляється наказом (розпорядженням) або іншим письмовим документом розпорядчого характеру. В ньому повинно бути зазначено про створення підприємства, про затвердження його статуту, і, як правило, про призначення керівних органів. 
 Рішення про створення підприємства повинно прийматися власником або уповноваженим ним органом. Органом, уповноваженим власником є, зокрема, орган державної влади та управління, до компетенції якого відноситься прийняття рішень про створення підприємств (органи, уповноважені упрвляти державним майном), особи, повноваження, яких грунтуються на дорученні.
 При створенні приватних підприємств рішення власника не вимагається, оскільки сам факт затвердження статуту та нотаріальне засвідчення справжності підпису засновника на ньому свідчить про засновницьке волевиявлення. 
2) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва;
Статут подається лише в тому випадку, коли його наявність передбачена законом для підприємства певної організаційно-правової форми. Так, законом не передбачено наявності статуту для створення повного та командитного товариства (договірні товариства). Не визначено чіткого переліку установчих документів для створення об’єднань підприємств. Відповідно до ст.3 закону України «Про підприємства в Україні» об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. У зв’язку з цим, об’єднання підприємств конкретного виду не може мати одночасно два установчих документи: статут і договір. Аналіз ст. 3 Закону України «Пропідприємства в Україні», дає підстави асоціації і корпорації віднести до договірних об’єднань (діють на підставі договору), а консорціуми і концерни – до статутних (діють на підставі статуту). 
3) реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію. 
 Реєстраційна картка заповнюється заявником особисто. Працівники реєстраційного органу зобов’язані безкоштовно надавати допомогу в її заповненні. Реєстраційна картка містить основну інформацію, що характеризує суб’єкта підприємницької діяльності: найменування, місцезнаходження, інформацію про засновників, розмір статутного фонду, предмет діяльності, керівника, наявність відокремлених підрозділів (філій, представництв). Картка заповняється в одному примірнику. 
 Працівники реєстраційного органу здійснюють перевірку правильності заповнення реєстраційної картки. В зв’язку з цим, на місцях вимагають пред’явлення заявником довідок про присвоєння ідентифікаційних номерів засновникам підприємства. Таку практику слід визнати обгрунтованою, оскільки заявник несе відповідальність лише за відповідність вимогам законодавства установчих документів. Реєстраційна картка таким не є. 
4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;
 Законодавством передбачена необхідність сплати не менше 30% розміру статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю (ст.52 Закону України «Про господарські товариства») і товариства з додатковою відповідальністю (ст.65 вказаного закону); 50% - для закритих акціонерних товариств (ст.31 вказаного закону); 30% за умови покриття підпискою не менше 60% емітованих акцій - для відкритих акціонерних товариств (ст. 30 вказаного закону) .
5) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Ця плата становить 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі термінової реєстрації – потроєний розмір реєстраційного збору.
 Документи подаються органу реєстрації за місцем знаходження суб’єкта підприємницької діяльності. Відповідно до п.4 Положення якщо місцезнаходження суб’єкта на дату реєстрації є місцезнаходження (місце проживання) одного із співзасновників, то підтверджувати місцезнаходження не потрібне.
Якщо підприємство реєструється не за міцезнаходженням засновника, то місцезнаходження підтверджується відповідним договором. Договір від імені майбутньої юридичної особи укладає один із співзасновників або укладається угода під умовою згідно з ст. 61 Цивільного кодексу України.
Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС. 
Установчі документи подаються у трьох примірниках, з яких два – оригінали, а один – нотаріально завірена копія. 
Після проведення державної реєстрації заявнику видається під розписку про отримання: 
1) оригінал свідоцтва про державну реєстрацію;
2) три копії свідоцтва про державну реєстрацію, завірених реєстраційним органом. Подальшого нотаріального засвідчення такі копії не потребують.
3) оригінал та копія статуту з відміткою про реєстрацію;
4) оригінал та копія установчого договору з відміткою про реєстрацію.
Свідоцтво про державну реєстрацію – єдиний документ, що засвідчує факт створення підприємства і є підставою для виготовлення печаток та штампів і відкриття рахунків у банківській установі.
Зміни, що сталися в установчих документах також підлягають реєстрації. У разі зміни назви, організаційно-правової форми, форми власності проводиться державна перереєстрація.

Реєстрація непідприємницьких юридичних осіб, зокрема об”єднань громадян, регулюється Положенням про порядок легалізації об'єднань громадян на підставі, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993р. №140. 
Реєстрація всеукраїнських об'єднань громадян і міжнародних громадських організацій здійснюється Мінюстом, їх місцевих осередків та місцевих об'єднань громадян - Головним управлінням юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, районними в містах Києві та Севастополі управліннями юстиції, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. 
Не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:
• зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;
• підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
• пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;
• розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
• створення незаконних воєнізованих формувань;
• обмеження загальновизнаних прав людини.
Для реєстрації об'єднання громадян до реєструючого органу подається заява, підписана не менш як трьома засновниками об'єднання громадян або їх уповноваженими представниками.
До заяви додаються:
1) статут (положення) в двох примірниках;
2) протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут (положення);
3) відомості про склад керівництва центральних статутних органів (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання, посади (заняття), місця роботи);
4) дані про наявність місцевих осередків, підтверджені протоколами конференцій (зборів);
5) документ про сплату реєстраційного збору (для місцевих об”єднань – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; для всеукраїнських – 10; для міжнарожних – 500 доларів США);
6) відомості про засновників об'єднання громадян або спілок об'єднань громадян (для громадян - із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання; для спілок об'єднань громадян - назви об'єднання, місцезнаходження вищих статутних органів, а також доданням копії документа про легалізацію).
Міжнародна громадська організація додатково подає документи, які підтверджують поширення її діяльності на території хоча б однієї іншої держави (довіреності, зобов'язання, протоколи, документи про легалізацію тощо).
Спілка об'єднань громадян дадатково подає рішення центральних статутних органів об'єднань громадян про їх вступ до спілки.
Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. Політична партія подає також свої програмні документи.
Заява про реєстрацію об'єднання громадян за наявності всіх необхідних документів розглядається в двомісячний строк. За результатами розгляду заяви приймається рішення про реєстрацію об'єднання громадян або про відмову в його реєстрації.
У разі реєстрації об'єднання громадян засновникові видається свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка. Реєстрація об'єднань громадян, що мають одну і ту ж назву, не допускається. У разі коли із заявою про легалізацію звертаються об'єднання громадян, що мають одну і ту ж назву, перевага віддається об'єднанню громадян, яке першим подало заяву про легалізацію.

4. Постлегалізаційні процедури.

Після реєстрації юридичної особи вона має лише свідоцтво про державну реєстрацію і декілька примірників зареєстрованих установчих документів. Для того, що б здійснювати повноцінну господарську діяльність цього мало. Крім того, закон передбачає, що після реєстрації юридична особа повинна вчинити ряд дій.
1) На протязі 20 днів з дня реєстрації стати на облік як платник податків в державній податковій інспекції за місцем знаходження.
2) Виготовити печатку і штампи на підставі дозволу, що видається дозвільною системою органів внутрішніх справ.
3) Стати на облік у районному відділенні Пенсійного фонду України.
4) Відкрити банківський рахунок, через який будуть здійснюватися безготівкові операції. Для відкриття рахунку, керівник юридичної особи особисто подає банку: 
• Заяву про відкриття рахунку;
• Дві картки із зразками печатки і підписів осіб, уповноважених розпоряджатися раунком, завірені нотаріально;
• Нотаріально завірені копії установчих документів і свідоцтва про державну реєстрацію;
• Довідку про взяття на облік в ДПІ;
• Довідку про взяття на облік у відділенні Пенсійного фонду;
• Копії паспортів осіб, уповноважених розпоряджатися рахунком.
На протязі 3 днів з дня відкриття рахунку необхідно повідомити про це податкову інспекцію.
5) Стати на облік у районному відділенні Фонду зайнятості.
В залежності від виду діяльності, якою планує займатися юридична особа, може бути необхідно отримати патент або ліцензію. Після здійснення наведених дій юридична особа може здійснювати господарську діяльність у повному об”ємі. 
Крім того, для здійснення певних видів діяльності, які прямо зазначені в законі “Про ліцензування деяких видів господарської діяльності”, необхідно одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).
Висновки:
1. Створення юридичних осіб відбувається у 4 стадії: 1) ініціативну; 2) організаційну; 3) легалізаційну; 4) постлегалізаційну.
2. Установчі документи – документи, що визначають правовий статус юридичної особи. Серед них рішення про створення (якщо заснвників декілька - установчий договір) і статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми.
3. Реєстрація здійснюється протягом 5 робочих днів (щодо підприємницьких юридичних осіб) і 2 місяців (щодо об”єднань громадян).