Єфіменко А.П. Проблеми гармонізації вітчизняного законодавства та законодавства Європейського Союзу у сфері регулювання діяльності компаній

Проблеми гармонізації вітчизняного законодавства та законодавства Європейського Союзу

у сфері регулювання діяльності компаній 

Вже більше семи років пройшло з дати укладення Угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом, згідно з якою Україна взяла на себе зобов'язання досягти з цією організацією "приблизної адекватності законів" у певних важливих галузях законодавства, як-то: закон про компанії, закон про банківську справу, бухгалтерський облік компаній, податки, інтелектуальну власність, фінансові послуги, правила конкуренції тощо. Вже не перший рік парламент України обіцяє Раді Європи прийняти цілу низку нових законодавчих актів з питань забезпечення громадянських свобод та формування засад ринкової економіки для того, щоб наша країна могла відповідати певним мінімальним критеріям членства у цій авторитетній міжнародній організації. Однак досягнення України у виконанні взятих на себе зобов'язань є більш ніж скромними (що вже поставило нашу країну перед перспективою ганебного позбавлення членства у Раді Європи). Серед іншого, таке безвідповідальне ставлення до законотворчої роботи з боку парламенту та уряду значною мірою сприяло закріпленню за Україною іміджу країни з не прогнозованим законодавством та хронічного аутсайдера у змаганні за залучення іноземних інвестицій. В цій статті ми торкнемось лише питань законодавчого регулювання діяльності компаній та пов'язаних з ними певних проблем загальної теорії юридичних осіб, однак це не означає, що в інших зазначених галузях ситуація є кращою.
 
Незважаючи на те, що загальні підходи до теорії юридичних осіб сформувалися в країнах континентальної Європи ще наприкінці XIX - на початку XX сторіч, законодавство про компанії в цих країнах ще й досі носить на собі відбиток національних та історичних особливостей, соціальних, економічних та правових експериментів, які мали місце в окремих країнах Європи. Однак розвиток європейських інтеграційних процесів поставив на порядок денний питання уніфікації регулювання діяльності таких важливих суб'єктів економічного життя, якими є компанії. Звісно ж, значною мірою таке регулювання зосередилося на діяльності великих компаній, створених у формі акціонерних товариств, які активно діяли в межах спільного ринку, однак певні норми Директив повинні застосовуватись і до товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, командитних товариств. 
Специфіка правової та політичної природи Європейського економічного співтовариства обумовила обмежений підхід, який донедавна домінував у розробці загальноєвропейського законодавства про компанії - за головну мету ставилося ліквідувати окремі законодавчі прогалини, які існували в національному законодавстві окремих держав-членів, та усунути найбільш явні розбіжності, що могли привести до негативних наслідків в процесі діяльності компаній в межах спільного ринку. Лише кілька останніх років з розвитком федералізаційних процесів в Європейському Союзі виявилася тенденція до розробки комплексного нормативного акту про компанії, однак ще зарано говорити про досягнення конкретних результатів в цьому напрямку. Можливо, ця тенденція посилиться і набере форми конкретного акту з формуванням єдиного європейського фондового ринку. Сьогодні, незважаючи на сильні інтеграційні процеси та скоре введення єдиної грошової одиниці "євро", в Європі існують щільно пов'язані між собою, але все ще національні фінансові ринки держав-членів. 
Таким чином, якщо говорити про законодавство ЄС про компанії, то сьогодні воно складається з наступних актів:
- Директиви 68/151/EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору для того, щоб досягти еквівалентності такого захисту в межах Співтовариства" від 9 березня 1968 р.;
- Директиви 77/91 EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору стосовно створення публічних компаній з обмеженою відповідальністю, їх діяльності та змін в їхньому капіталі для того, щоб досягти еквівалентності таких положень» від 13 грудня 1976 р.;
- Директиви 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р.;
- Директиви 78/660/EEC «Про річні рахунки певних типів компаній» від 25 липня 1978 р.;
- Директиви 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р.; 
- Директиви 83/349/EEC «Про консолідовані рахунки» від 13 червня 1983 р.;
- Директиви 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» від 10 квітня 1984 р.;
- Положення (EEC) 2137/85 «Про європейські об'єднання з економічних інтересів» від 25 липня 1985 р.;
- Директиви 89/666/EEC «Про вимоги до розкриття інформації стосовно філіалів, відкритих на території держави-члена певними типами компаній, діючих за законодавством іншої держави » від 21 грудня 1989 р.;
- Директиви 89/667/EEC «Про приватні компанії з обмеженою відповідальністю з одним учасником» від 21 грудня 1989 р.; 
- Директиви 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах» від 23 липня 1990р.;
- Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовується до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах членах" від 23 липня 1990 р.

Частина цих актів має специфічний характер і регулює виключно питання, пов'язані з діяльністю компаній, що походять з однієї з держав-членів, на території інших держав-членів. Такими, зокрема, є Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовуватиметься до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах-членах" та 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах». Такі акти фактично встановлюють специфічний режим діяльності компаній держав-членів в межах Співтовариства, відмінний від загальновизнаної в світі практики вирішення цих питань в податковому законодавстві окремих країн, та навряд чи можуть стати на пригоді при розробці вітчизняного корпоративного законодавства. Однак більшість Директив містять норми та положення загального характеру, які з успіхом можуть бути використані у вітчизняному законотворенні, та адекватності з якими Україна зобов'язалася досягти. 

В якому ж стані перебуває українське законодавство про компанії? На жаль, у жалюгідному. Серед найбільш вражаючих негараздів українського корпоративного законодавства можна відзначити наступні:
Все ще залишається нез'ясованим питання, за яким законодавством мають функціонувати компанії, створені в процесі приватизації, оскільки в законодавстві про приватизацію присутня значна кількість норм, які є суперечливими, непослідовними, викладеними без будь-якої системи, а також таких, які вимагають приоритетного застосування перед нормами Закону "Про господарські товариства". Отже, підприємства, що складають левову частину української промисловості, не мають остаточної впевненості стосовно законодавчих норм, якими регулюється їх діяльність. 
Все ще є чинним Закон "Про підприємства в Україні", прийнятий у 1991р., який наслідує стару радянську концепцію "соціалістичного підприємства" і фактично підриває цілісність правового регулювання господарських товариств, оскільки розглядає підприємство одночасно і як юридичну особу, і як комплекс майна. Більш того, вже кілька років у Верховній Раді мусується питання прийняття Господарського кодексу, згідно з яким означена концепція стане основоположною для регулювання всіх економічних суб'єктів, буде закріплена домінуюча роль держави фактично у всіх сферах економічного життя та Україна може стати країною-винахіднецею поняття "економічний тоталітаризм". 
Основу українського корпоративного законодавства сьогодні складає Закон "Про господарські товариства", розроблений у 1991 р., до якого протягом останніх десяти років вносилися численні зміни та доповнення переважно "косметичного" характеру.  
Регулюванню такої складної організаційної форми підприємництва, якою є акціонерне товариство, в Законі "Про господарські товариства" присвячено лише 26 статей, а весь комплекс відносин, пов'язаних з діяльністю товариств з обмеженою відповідальністю, врегульований 14 дуже невеликими за обсягом статтями.

Обсяги цього дослідження не дозволяють нам детально проаналізувати положення українських законів на предмет їх відповідності нормам Директив ЄС, але на жаль, можна відразу зробити висновок про те, що українське законодавство про компанії різко відрізняється своїм низьким якісним рівнем, і більшість норм, наведених у директивах, не мають аналогів у вітчизняному законодавстві. Але ми зробимо спробу визначити найбільш помітні прогалини вітчизняного законодавства та надати рекомендації стосовно його наближення до загальноєвропейських стандартів. 
Як ми уже зазначали, норми, що містяться у Директивах ЄС, переважним чином спрямовані на регулювання діяльності акціонерних товариств (публічних компаній з обмеженою відповідальністю), але значна частина їх застосовується також до товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, командитних товариств на акціях.
Однією з таких директив, що мають більш широке застосування, є Директива 68/151/EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору для того, щоб досягти еквівалентності такого захисту в межах Співтовариства" від 9 березня 1968р .
Згідно з цією Директивою, однією з головних передумов належного функціонування компаній вважається забезпечення обов'язкового розкриття ними певної інформації про себе. Потенційні ділові партнери повинні мати змогу вільно ознайомитись зі статутом компанії, отримати відомості про осіб, що уповноважені діяти від імені компанії (та про обмеження їх повноважень, якщо такі мають місце), про осіб, що контролюють діяльність виконавчого органу, інформацію про кількість розміщених акцій чи сплаченого капіталу, річні звіти про результати діяльності компанії. Повинна також розкриватися інформація про зміну адреси компанії, її припинення (внаслідок реорганізації або ліквідації), призначення ліквідаційної комісії, закінчення ліквідації. З метою дотримання вищезазначених вимог від усіх держав-членів ЄС вимагається створення та підтримання національного реєстру, який містив би відомості про всі компанії, які створені та функціонують в цій країні, та доступ до якого був би вільним для всіх заінтересованих осіб. Національне законодавство держав-членів також повинно визначати осіб у складі компаній, які повинні забезпечувати своєчасне надання відповідних відомостей до центрального реєстру, та встановити відповідальність за порушення цього обов'язку. 
Національне законодавство країн-членів також має чітко визначити осіб, дії яких можуть створювати зобов'язання для компанії та забезпечити послідовну реалізацію принципу, згідно з яким компанія, заперечуючи свої зобов'язання перед третіми особами, не може посилатися на обмеження повноважень своїх посадових осіб, якщо не доведе, що треті особи знали або повинні були знати про існування таких обмежень. 
Ст. 11 Директиви встановлює, що компанія може бути оголошена недійсною лише за рішенням суду та лише на наступних підставах:
- не були складені засновницькі документи та не були здійснені офіційні дії, які вимагаються національним законодавством держави-члена для заснування компанії;
- цілі компанії є незаконними та суперечать публічному порядку;
- засновницькі документи не містять необхідних відомостей про найменування компанії, частки засновників в її капіталі, загальний обсяг капіталу компанії чи цілі компанії;
- внесення капіталу в обсязі меншому, ніж мінімальний обсяг, встановлений для таких типів компаній;
- недієздатність всіх засновників;
- якщо всупереч вимогам національного законодавства держави-члена кількість засновників є меншою, ніж дві особи. 

Директивою 77/91/EEC встановлюються уніфіковані правила створення публічних компаній з обмеженою відповідальністю (акціонерних товариств) і збільшення та зменшення їх капіталу. 
Цим актом передбачені вимоги про обов'язкове розкриття компаніями певної інформації про себе. Серед таких вимог, які мають дуже важливе значення при створенні акціонерного товариства шляхом організації відкритої підписки на його акції (як це передбачено українським законодавством), але не знайшли відображення у вітчизняному законодавстві, потрібно відзначити наступні: вимога про розкриття інформації щодо витрат на заснування компанії; також інвестори мають отримати повну інформацію стосовно внесків, які зроблені до капіталу компанії у формі, іншій, ніж грошові кошти (майнові внески). Взагалі, Директивою приділяється багато уваги запобіганню можливим зловживанням при формуванні капіталу акціонерних компаній. Такими зловживаннями, доволі поширеними і в Україні, є штучне завищення витрат, пов'язаних із заснуванням компанії, внесення в оплату акцій майна (за завищеними цінами). Статтею 7 Директиви вимагається, щоб усі активи, що передаються компанії в оплату за акції, мали грошову оцінку, та встановлюється заборона на розміщення акції компаній в обмін на обіцянки виконати роботи чи надати певні послуги у майбутньому; щодо майна, яке вноситься в оплату за акції, то його оцінка має підтверджуватись висновком незалежного експерта. 
Національними законами держав-членів має встановлюватись особливий режим для значних угод, які укладаються між товариством і його засновником чи між товариством та його акціонером. Усі такі угоди мають проходити спеціальну перевірку, їх умови повинні оприлюднюватись, а рішення про їх укладення має прийматися загальними зборами акціонерів. 
Директива також передбачає створення системи запобіжних заходів, пов'язаних з процесами збільшення чи зменшення статутного капіталу акціонерної компанії. Серед таких заходів можна відзначити: обмеження на виплату дивідендів, якщо вартість чистих активів компанії стане меншою за розмір її статутного капіталу, заборона на виплату дивідендів у сумі, більшій за отриманий прибуток, заборона на розміщення акцій компанії самій компанії, обмеження права компаній на придбання ними власних акцій, заборона компаніям надавати третім особам кредити чи гарантії для придбання акцій цих компаній. 
Національними законами держав-членів має бути також детально врегульоване питання застосування акціонерами переважного права на придбання ними акцій додаткових емісій. На відміну від українського Закону "Про господарські товариства", який лише задекларував наявність у акціонерів переважного права, в Ст. 29 Директиви наведені механізми, які мають забезпечити ефективне і гнучке функціонування зазначеного інституту. Серед них: вимога до застосування акціонерами переважного права пропорційно своїй частці в капіталі компанії, можливість прийняття загальними зборами акціонерів рішення про відмову від застосування переважного права щодо певної емісії акцій.  
У зв'язку з тим, що в законодавстві більшості держав-членів ЄС присутні норми, згідно з якими вимагається зменшення статутного капіталу компанії, якщо вартість її чистих активів стає меншою від розміру статутного капіталу, в Директиві досить детально висвітлені питання зменшення статутного капіталу акціонерних компаній. Взагалі, потрібно відзначити, що зазначена вимога є дещо застарілою, та її позитивний ефект є більш ніж сумнівним. На підтвердження цього висновку можна зауважити на відсутність такої вимоги в самій Директиві, якою лише регламентуються механізми її коректного застосування. Таким чином, залишаючи питання про застосування означеної вимоги на розсуд держав-членів, Директивою вимагається від держав-членів надати належний захист акціонерам та запобігти можливим зловживанням, які можуть мати місце при зменшенні статутного капіталу. На відміну від вкрай невдало сформульованого положення Ст. 16 Закону України "Про господарські товариства" - "Зменшення статутного фонду при наявності заперечень кредиторів товариства не допускається", Ст. 32 Директиви встановлюється, що у випадку зменшення статутного капіталу компанії її кредитори отримують право вимагати від компанії надати забезпечення їх вимогам. Забороняється зменшувати статутний капітал компаній для наступного зарахування отриманих таким чином коштів до прибутків чи іншим чином розподіляти означені суми між акціонерами. З огляду на існування в певних країнах норм, якими передбачається випуск компаніями акцій, які можуть бути у будь-який момент викуплені або за ініціативою самої компанії, або на вимогу їх власників, Директивою встановлюються певні обмеження стосовно випуску таких акцій та коштів, які можуть бути витрачені на їх викуп. 
Особливий інтерес викликає норма про застосування державами-членами певних вимог до формування капіталу, передбачених цією Директивою для акціонерних компаній, до компаній, що мають іншу організаційно-правову форму, але мають намір стати акціонерними товариствами шляхом реорганізації у формі перетворення. 

Взагалі ж, питання реорганізації акціонерних товариств були визнані настільки складними та важливими, що їх регламентації присвячені дві директиви Європейського економічного співтовариства - Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р. та Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. 
Історія розвитку корпоративного законодавства в країнах Європи містить багато прикладів зловживань та колізій, пов'язаних з процесами реорганізації компаній. Саме спираючись на ці приклади та враховуючи значну небезпеку для зусиль по створенню та функціонуванню спільного ринку, держави-члени прийняли рішення про розробку і прийняття актів, якими детально регламентуються процеси реорганізації. На превеликий жаль, ми маємо констатувати, що український законодавець в цьому питанні обмежився лише наведенням коротких визначень видів реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) в статті 34 Закону "Про підприємства в Україні" та зазначив, що до правонаступників переходять не тільки права, але й обов'язки товариства, яке припинилося (ст. 19 Закону "Про господарські товариства"). Однак, маючи перед очима приклади регламентації процесів реорганізації в Європейському Союзі чи навіть в сусідніх з Україною державах, можна зробити висновок про те, що давши лише визначення реорганізації, український законодавець фактично усунувся від регулювання цього вкрай важливого питання. 
У зв'язку з тим, що законодавство більшості європейських країн не містить універсального терміну "реорганізація", в іноземних актах частіше всього замість одного слова використовується громіздке словосполучення "припинення, що не тягне за собою ліквідацію". В цілому ж можна зазначити, що Директиви 78/855/EEC та 82/891/EEC містять детальну систему заходів та механізмів, які повністю враховують складну юридичну природу такого явища, яким є акціонерні компанії, особливості їхнього статусу як емітентів цінних паперів, та конфлікти інтересів між різними групами акціонерів, між компанією та її кредиторами, між акціонерами та менеджментом. 
Серед найбільш важливих механізмів та вимог, що встановлені Директивою 78/855/EEC "Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю", слід відзначити наступні:  
Право кредиторів компаній, що беруть участь у злитті або приєднанні, вимагати надання забезпечення, якщо їх вимоги не є забезпеченими контрактами застави або поручництва (Ст. 13 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про забезпечення власникам інших, ніж акції цінних паперів компаній, що беруть участь у злитті (приєднанні), обсягу прав не меншого, ніж той, що надавався їм до реорганізації, якщо загальними зборами власників цих цінних паперів не буде прийняте рішення про відмову від певної частини цих прав (статті. 14 та 15 Директиви 78/855/EEC). 
Заборона про розміщення акцій компанії-правонаступника самій цій компанії для того, щоб уникнути зловживань з формуванням капіталу компаній-правонаступниць (Ст. 19 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про надання акціонерам можливості заздалегідь ознайомитись з умовами угоди про злиття (приєднання). (Ст. 11 Директиви 78/855/EEC).
Вимога до керівництва компанії, яка бере участь у злитті (приєднанні), надати акціонерам детальний письмовий звіт з обґрунтуванням умов угоди про злиття (приєднання), особливу увагу приділивши обґрунтуванню коефіцієнту обміну акцій (Ст. 9 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про розкриття членами виконавчого органу та контролюючого органу компанії, що бере участь у злитті (приєднанні), даних про будь-які пільги, які будуть їм надані в процесі злиття (приєднання), щоб попередити акціонерів про можливий конфлікт інтересів, який може мати місце у цьому випадку (Ст. 5 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про перевірку всіх документів, пов'язаних із здійсненням злиття (приєднання), незалежними експертами, та надання цими експертами висновку щодо юридичної коректності та економічної обґрунтованості угоди про злиття (приєднання) (Ст. 10 Директиви 78/855/EEC).  
В свою чергу, Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. крім вже перелічених захисних механізмів, враховуючи специфіку таких видів реорганізації, як поділ та виділення, додатково встановила ще наступні:  
Якщо розміщення акцій в компаніях-правонаступницях, які утворилися внаслідок поділу (виділення), здійснюється у співвідношенні часток акціонерів іншому, ніж те, яке існувало в компанії-попередниці, акціонерам меншості повинне бути надане право вимагати викупу їхніх акцій за справедливою ціною, спори щодо ціни викупу акцій мають вирішуватись судом (Ст. 5 Директиви 82/891/EEC). 
 Якщо компанія-правонаступник, до якої внаслідок реорганізації у формі поділу (виділення) перейшли зобов'язання компанії-попередника, не в змозі буде задовольнити вимоги кредиторів по таких зобов'язаннях, то всі інші правонаступники, що утворилися внаслідок поділу (виділення), солідарно нестимуть додаткову відповідальність по таких зобов'язаннях.  
Остання норма, на наш погляд, є єдиним ефективним запобіганням маніпуляціям боржників з балансовою і ринковою вартістю активів з метою уникнути відповідальності за окремими зобов'язаннями. Ми вважаємо, що доцільно було б застосовувати цю норму до всіх видів юридичних осіб приватного права та доповнити нею український Цивільний кодекс. Ми вважаємо також, що в умовах України, коли існує проблема великих боргів щойно приватизованих підприємств та надмірно завищеної балансової вартості їх основних засобів, спокуса вдатися до такого радикального способу вирішення проблеми боргів буде надто великою, що може мати наслідком значну дестабілізацію господарського обороту. Отже, подальше існування зазначеної прогалини у вітчизняному законодавстві може завдати суттєвої шкоди національній економіці. 

Окрему групу актів законодавства про компанії складають директиви, присвячені уніфікації вимог до розкриття інформації та бухгалтерської звітності. До таких слід віднести Директиву 78/660/EEC «Про річні рахунки певних типів компаній» від 25 липня 1978 р. та Директиву 83/349/EEC «Про консолідовані рахунки» від 13 червня 1983 р. 
Директива 78/660/EEC містить положення стосовно змісту річного бухгалтерського звіту, коректності відображення фінансового стану тієї чи іншої компанії, методів оцінки активів і зобов'язань, аудиту та оприлюднення звітності. Однак, най об'єктивніші показники фінансового стану однієї окремої компанії в умовах сучасної економіки, для якої характерним є побудова складних, розгалужених систем компаній, пов'язаних між собою відносинами контролю та підпорядкування, не можуть дати уявлення про місце такої компанії на ринку, її реальний стан та перспективи. Тому Директивою 83/349/EEC передбачено зобов'язання таких компаній надавати консолідовану звітність, яка б забезпечила інвесторам можливість отримати уяву про фінансову ситуацію такої системи в цілому. Взагалі ж потрібно зазначити, що як в національному законодавстві держав-членів, так і в актах ЄС значна увага приділяється регулюванню відносин контролю та підпорядкування між компаніями. Встановлені чіткі критерії для визначення дочірніх та материнських компаній, встановлені обмеження стосовно зловживання контролем. Важливість цього регулювання важко переоцінити, можна зазначити, що навіть Угода про партнерство і співробітництво містить визначення дочірніх компаній (Ст.32). На цьому фоні вітчизняне законодавство просто не витримує ніякої критики. Закон "Про підприємства в Україні" містить поняття "дочірнє підприємство", ніяким чином не розкриваючи це поняття. Однак зміст, вкладений у це поняття українською діловою практикою, не має аналогів у світі та здатний просто шокувати іноземних спеціалістів. Практично, в силу своєї абсурдності, невизначеності та небезпечності, цей інститут вже майже не використовується, однак існує нагальна потреба врегулювати відносини контролю та підпорядкування між господарськими товариствами, для чого потрібно ввести у Цивільний кодекс України поняття "дочірнє товариство" та "головне товариство", а також "залежне товариство" та "переважаюче товариство". 

Встановивши уніфіковані вимоги щодо звітності компаній, держави-члени не могли залишити поза увагою питання, хто і як буде перевіряти правильність та коректність такої звітності. Можливо, певну роль відіграло ще й те, що для окремих країн Співтовариства аудиторській перевірці звітності компаній не приділялося значної уваги, національні закони держав-членів відрізнялися різноманітністю вимог як до самої звітності, так і до кваліфікації осіб, що здійснюють аудиторську діяльність. Все це не забезпечувало належної якості аудиторських послуг та могло негативно відбитися на довірі потенційних інвесторів до звітності компаній Співтовариства. Отже, була прийнята Директива 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» . Цим актом були встановлені єдині вимоги щодо освітньої підготовки осіб, що можуть здійснювати аудиторську діяльність, вимоги до організації і функціонування аудиторських фірм. Кількість норм, наведених в Директиві, є невеликою, однак, на жаль, жодне з їх положень не було враховане при розробці Закону України "Про аудиторську діяльність". На наш погляд, чинне українське законодавство конче потребує інкорпорації до нього норм Директиви 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» та встановлення детально розроблених вимог до річної фінансової звітності та консолідованих рахунків, передбачених Директивами 78/660/EEC та 83/349/EEC.

Ще однім актом, на положення якого слід звернути увагу вітчизняному законодавцю, є Директива 89/667/EEC «Про приватні компанії з обмеженою відповідальністю з одним учасником» від 21 грудня 1989 р. Фактично Директивою було задеклароване право компаній з обмеженою відповідальністю (до яких можна віднести товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства) мати одного учасника, що заборонялося національним законодавством окремих держав-членів, та окреслене певне коло питань, які підлягають додатковому регулюванню у зв'язку із появою таких компаній. Так, ми цілком згодні з тим, що має бути обмежене право фізичної особи бути єдиним учасником кількох компаній, що може створити певний ґрунт для зловживань. Також слід цілком підтримати вимоги про документальне закріплення будь-яких угод, що укладаються між компанією та її єдиним учасником, оприлюднення такого особливого положення компанії. Однак ми вважаємо, що вітчизняний законодавець не повинен обмежуватись лише означеними положеннями, на наш погляд, слід було б дуже ретельно розглянути питання функціонування акціонерних товариств з єдиним акціонером, маючи на увазі, що така форма, як свідчить практика розвинених країн, є найбільш оптимальною для управління державним сектором економіки.  

Заслуговують також на ретельне вивчення положення Директиви 89/666/EEC «Про вимоги до розкриття інформації стосовно філіалів, відкритих на території держави-члена певними типами компаній, діючих за законодавством іншої держави» , з яких український законодавець може почерпнути зміст поняття "філіал" та загальноприйняту практику регулювання діяльності філіалів іноземних компаній і розкриття необхідної інформації, пов'язаної з такою діяльністю. Особливе значення положення цієї Директиви матимуть для українських компаній, які планують відкрити чи вже відкрили філіали на території держав-членів Європейського Союзу. 

Потрібно також застерегти вітчизняних законотворців від виявлення надмірної ініціативи в спробах застосувати норми Положення (EEC) 2137/85 «Про європейські об'єднання з економічних інтересів» , Директиви 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах» чи Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовується до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах членах" . 
Справа в тому, що "Європейське об'єднання з економічних інтересів" - це специфічна, штучно створена структура для досягнення певних економічних результатів та подолання певних правових обмежень фундаментального характеру, які не можуть поки-що бути усунені в законодавстві держав-членів без того, щоб підірвати цілісність і послідовність регулювання діяльності компаній. Така правова конструкція є лише тимчасовим інструментом, який не має права на довге життя та згодом, з розвитком інтеграційних процесів буде скасований. 
Директиви 90/434/EEC та 90/435/EEC, як не важко здогадатися з їх назв, встановлюють спеціальний режим оподаткування означених видів операцій, пов'язаних з передачею активів між компаніями, зареєстрованими в різних державах-членах. Такий режим є винятковим, існуючим лише в межах такої унікальної організації, якою є Європейський Союз.

Підбиваючи підсумки, потрібно зазначити наступне:
Українське законодавство про компанії є одним з найвідсталіших у світі і не відповідає навіть стандартам країн, що розвиваються. Існує певний дисбаланс між розвиненим промисловим сектором, який Україна отримала в спадщину від радянської економіки, та абсолютно непристосованим до потреб розвиненої промисловості суперечливим та примітивним правовим регулюванням діяльності компаній (особливо великих і середніх). Цей конфлікт з часом має вирішатись або шляхом розробки та прийняття сучасного рівня законодавства про компанії, або деградації промислового сектору української економіки до рівня, який відповідатиме існуючому правовому регулюванню. 
На жаль, відставання України в сфері законодавства про компанії не тільки позбавляє країну шансів на залучення скільки-небудь значних обсягів іноземних інвестицій (особливо портфельних), не тільки пригнічує інвестиційні процеси всередині країни та репатріацію вивезеного з країни капіталу, але й ставить українські підприємства в нерівні з іноземними компаніями умови конкуренції, які не в змозі компенсувати ані надзвичайно дешева висококваліфікована робоча сила, ані величезна спадщина радянського ВПК. 
Проблема ліквідації катастрофічного відставання українського законодавства в галузі регулювання діяльності компаній є комплексною та має вирішуватись у кілька етапів. 
Фактично, більша частина негараздів українського корпоративного законодавства обумовлена відсутністю чіткої та послідовної теорії юридичних осіб (як приватного, так і публічного права). Така доктрина служить за фундамент для розбудови інших галузей законодавства. Такий фундамент був забезпечений державам-членам ЄС їхніми цивільними кодексами, які ще до утворення ЄС містили більш-менш узгоджену доктрину юридичних осіб. Україні необхідно в першу чергу створити такий надійний "фундамент" шляхом прийняття якісно нового сучасного Цивільного кодексу . 
Лише спираючись на такий "фундамент" можна забезпечити належну якісну розробку національного законодавства про компанії (на основі законодавства ЄС) та пов'язаних з ним законодавства про банківську діяльність, ринок цінних паперів, банкрутство тощо.

Єфименко Анатолій Петрович