Єфіменко А.П. Регулювання реорганізації акціонерних товариств у формі злиття та приєднання за законодавством України та Європейського Союзу

Регулювання реорганізації акціонерних товариств у формі злиття та приєднання

за законодавством України та Європейського Союзу

Не буде перебільшенням сказати що сьогодні великі акціонерні компанії визначають лице світової економіки. Саме вони домінують на світових товарних та фінансових ринках. Значення акціонерної форми підприємництва важко переоцінити. Однак, важлива роль, яку вони відіграють, покладає на законодавця величезну відповідальність стосовно забезпечення належного регулювання діяльності таких компаній. Постійне підвищення вимог до якості регулювання діяльності акціонерних товариств, одночасно супроводжується підвищенням оцінки негативного впливу на економіку існування прогалин в законодавстві чи допущення помилок при розробці законів, які регулюють діяльність акціонерних компаній. Живим підтвердженням цієї тези є існуючий стан української економіки (значна, частина якої представлена акціонерними товариствами), та вкрай незадовільний стан розвитку українського акціонерного законодавства.  

Не зважаючи на те, що уклавши у 1994 р. Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Україна взяла на себе зобов'язання досягти "приблизної адекватності законів" у певних важливих галузях законодавства, включаючи законодавство, яким регулюється діяльність компаній, нам важко навести приклади конкретних кроків у цьому напрямку. Численні косметичні зміни, які вносилися до українських законів (Закону "Про господарські товариства", Закону "Про підприємства" тощо) аж ніяк не сприяли досягненню ним європейського рівня. Що ж стосується питань реорганізації акціонерних товариств, які будуть розглянуті в цій статті, то донедавна весь законодавчий масив був представлений кількома дуже стислими положеннями загального характеру наведених в кількох статтях різних законів: 
Ст. 37 Цивільного кодексу зазначала про правонаступництво у разі припинення юридичних осіб в наслідок реорганізації;
частини 5, 6 і 7 статті 34 Закону України "Про підприємства в Україні" містять визначення п'яти форм реорганізації (злиття, поділу, приєднання, виділення та перетворення);
Закон "Про господарські товариства" встановлює що реорганізація господарського товариства здійснюється за рішенням його вищого органу (загальних зборів акціонерів) (ст. 25), рішення про реорганізацію має прийматися кваліфікованою більшістю у ¾ голосів акціонерів, що беруть участь у загальних зборах (ст.42);
 статтею 24 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" встановлюється обов'язок емітента (акціонерного товариства) надіслати протягом 2 днів повідомлення про реорганізацію реєструючому органу та фондовій біржі, та опублікувати в офіційній газеті фондової біржі відповідну інформацію (однак слід зазначити що закон не конкретизує вимогу стосовно змісту такої інформації та дати її подання). 
Нещодавно, таким державним органом як Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, була зроблена спроба якось заповнити правовий вакуум, який існує навколо питань реорганізації. Однак розроблене та прийняте ДКЦПФР "Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств" відразу ж висвітило цілий ряд глибинних проблем теоретичного характеру та відсутність в законодавстві більш-менш цілісної концепції юридичної особи та відповідно її створення та припинення. Слід також вказати на вкрай низький рівень юридичної підготовки співробітників ДКЦПФР, якими розроблялося зазначене Положення. Більш детально, на критиці окремих норм цього підзаконного акту ми зупинимось далі.

 Специфіка правової та політичної природи Європейського економічного співтовариства обумовила обмежений підхід, який донедавна домінував у розробці загальноєвропейського законодавства про компанії - за головну мету ставилося ліквідувати окремі законодавчі прогалини, які існували в національному законодавстві окремих держав-членів, та усунути найбільш явні розбіжності, що могли привести до негативних наслідків в процесі діяльності компаній в межах спільного ринку. Саме такий характер носить Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р . 

 Те, що органи співтовариства вирішили детально врегулювати досить специфічні питання здійснення поділу та злиття акціонерних товариств не можна вважати випадковим. Означені проблеми є досить складними і національне законодавство далеко не всіх держав-членів регулювало їх належним чином. Тому, враховуючи численні приклади зловживань та порушень, які знала історія акціонерної справи розвинених країн, та оцінюючи можливі негативні наслідки таких зловживань в масштабах Спільного ринку держави-члени дійшли висновку щодо доцільності комплексного врегулювання означених проблем актами Співтовариства. 

Для того, щоб усунути можливі непорозуміння та розбіжності у поняттях та визначеннях потрібно зазначити що в Директивах не використовується термін "реорганізація" оперують поняттями "злиття" та "поділ". Однак слід враховувати те що Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» передбачає регулювання двох видів злиття - "злиття шляхом поглинання однієї або більше компаній" (стаття 3 Директиви), що відповідає українському поняттю "приєднання", та "злиття шляхом створення нової компанії", для визначення, якого в українському законодавстві використовується саме термін "злиття". Якщо визначення "поділу шляхом створення нових компаній", яке наведене в Директиві 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю" цілком відповідає українському визначенню "поділу", то "поділ шляхом поглинання" однієї компанії кількома іншими аналогів в українському законодавстві немає, що, однак, не означає існування якихось концептуальних розбіжностей чи теоретичних проблем. З точки зору українського законодавства означена операція означатиме лише поєднання операцій поділу та приєднання.  

Отже операцією "злиття шляхом поглинання" згідно зі статтею 3 Директиви 78/855/EEC буде операція, "при який одна чи більше компаній припиняються без того щоб бути ліквідованими та передають іншій компанії всі свої активи та зобов'язання в обмін на випуск для акціонерів компанії або компаній, які поглинаються, акцій поглинаючої компанії та грошових виплат, якщо такі передбачатимуться, та обсяг яких не перевищує 10% номінальної вартості акцій, що випускаються або, якщо акції не мають номінальної вартості, балансової вартості компанії, що припадає на кожну акцію". Одразу ж слід зазначити, що означене визначення, з точки зору українського юриста є обтяженим правилом про обмеження грошових виплат акціонерам компаній, що припиняються внаслідок реорганізації 10 відсотками від номінальної вартості їх акцій. Українське законодавство взагалі не передбачає можливості здійснення будь-яких грошових виплат при конвертації акцій. Але як показує практика розвинених країн, грошові виплати акціонерам компанії, що поглинається, є розповсюдженим явищем, а така можливість забезпечує вкрай необхідну гнучкість при узгодженні коефіцієнту конвертації акцій. Але щоб уникнути можливих зловживань перерозподілу активів компанії на користь акціонерів під виглядом здійснення злиття, або здійснення злиття з єдиною метою отримати передбачені законом пільги, Директива містить норму про обмеження суми грошових виплат при злитті. 

Також слід звернути увагу на той факт, що в законодавстві окремих держав-членів ЄС передбачається можливість існування акцій без номінальної вартості (та відповідно компаній без статутного капіталу). Дійсно доктрина статутного капіталу вже давно морально застаріла та не виконує своїх функцій (забезпечення додаткових гарантій прав кредиторів та акціонерів). Нажаль, в українському законодавстві доктрина статутного капіталу (статутного фонду) виступає в ролі "свяченої корови" та ще й досі розглядається як чи не найнадійніший засіб захисту прав кредиторів. Вимоги стосовно збільшення чи підтримання статутного капіталу господарських товариств "червоною ниткою" проходять через велику кількість законів та підзаконних актів, які часто-густо обирають її за фундамент для розбудови захисних механізмів (це стосується банківського законодавства, законодавства про страхові компанії, податкового законодавства). Не стало виключенням в цьому плані і "Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств", пункт 1.10 якого передбачає збереження обсягів статутних фондів компаній, які здійснюють реорганізацію, як певної постійної величини. Тобто при злитті чи приєднанні, статутний фонд товариства-правонаступника повинен дорівнювати сумі статутних фондів товариств-попередників. Крім відсутності будь-якого практичного сенсу такої вимоги, нею суттєво ускладнюється розрахунок коефіцієнту конвертації акцій. 

Український законодавець ніяк не може відмовитись від думки про статутний фонд, як про певні кошти, які мають знаходитись у товариства (бажано готівкою в сейфі керівника), та зрозуміти, що величина статутного фонду має практичне значення лише на етапі створення товариства - оцінки внесків, що складатимуть майно товариства. В подальшому, дані про обсяг статутного фонду мають лише історичну цінність, і ні яким чином не свідчать про наявність або відсутність у товариства майна чи коштів. Всі спроби якимось чином узгодити обсяг статутного фонду з фінансовим станом компанії та поставити у залежність обсяг статутного фонду та вартість "чистих активів" компанії, які робилися в законодавстві розвинених країн, завершилися невдачею, а в умовах України подібний експеримент може мати катастрофічні наслідки. 

Великий інтерес викликає передбачена частиною другою статті 3 Директиви можливість для держав-членів передбачити застосування процедур, передбачених для злиття до компаній, що ліквідуються, забезпечивши можливість для компаній, що ліквідуються передати частину своїх прав та обов'язків іншим компаніям (таку можливість важко переоцінити для розвитку законодавства про банкрутство на сучасному рівні). 

Взагалі ж Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» містить детально розроблену систему механізмів та процедур, які мають забезпечити надійний захист інтересів кредиторів та акціонерів, та в той же час не є надто обтяжливими для компаній. 

Відповідно до статті 5 Директиви адміністративні або виконавчі органи компаній мають підготувати проект умов договору про злиття у письмовій формі, який має містити наступні відомості: 
"(a) тип, найменування та адресу місцезнаходження керівного органу кожної з компаній, що беруть участь у злитті;
(b) коефіцієнт обміну акцій та суму будь-яких грошових виплат; 
(c) умови стосовно розміщення акцій поглинаючої компанії;
(d) дату, з якої акції поглинаючої компанії надають своїм власникам право на участь в розподілі прибутків та будь-які спеціальні умови, які стосуються виникненню цих прав;
(e) дату, з якої угоди компанії, яка поглинається, будуть розглядатися для цілей бухгалтерського обліку як такі, що укладені поглинаючою компанією;
(f) права, які надаватимуться поглинаючою компанією утримувачам акцій, що надають своїм власникам спеціальні права (привілейованих акцій), та утримувачам інших, ніж акції, цінних паперів; або заходи, які планується вжити стосовно них;
 (g) вказівку на будь-які спеціальні переваги, які надаватимуться експертам, зазначеним в Статті 10 (1) та членам адміністративних, керівних, наглядових або контрольних органів компаній, які беруть участь у злитті".

Фактично без будь-якої з вищезазначених умов неможливо собі уявити проект договору про злиття великої акціонерної компанії. Більшість з них тим чи іншим чином знаходить відображення і в договорах про злиття (приєднання), що складаються українськими товариствами. Лише з тією різницею, що наші співвітчизники повинні винаходити їх самотужки, що призводить до прикрих помилок, які не завжди можна виправити. Звертає також на себе увагу вимога про наведення у проектах договорів відомостей про будь-які спеціальні переваги, які надаватимуться членам керівних органів, або незалежним експертам, що мають здійснювати експертизу відповідних проектів. Це робиться, для того щоб маса акціонерів, які не маючи спеціальних знань, змушені кінець-кінцем покладатися на думку осіб, які такі спеціальні знання мають, могли скласти свою думку щодо неупередженості таких осіб. Ця норма була б вкрай доречною для українського корпоративного законодавства, де особливий статус та зловживання менеджерів є скоріш правилом, аніж винятком. 

Вимога щодо публікації проекту умов договору про злиття не раніше ніж за місяць до дати, на яку призначено проведення загальних зборів акціонерів, на яких має бути прийняте рішення стосовно цього проекту (стаття 6 Директиви), має на меті забезпечити всім заінтересованим особам (в першу чергу акціонерам) можливість детально ознайомитись з документом та проаналізувати його зміст. 

Також на забезпечення належної поінформованості акціонерів стосовно умов злиття спрямована вимога встановлена статтею 9 Директиви про підготовку виконавчим органом кожної з компаній, що беруть участь у злитті детального звіту, в якому мають розкриватися та пояснюватись умови проекту договору про злиття, наводитись юридичне та економічне обгрунтування цієї операції, а особливо коефіцієнту конвертації акцій.  

Важливість рішень про здійснення злиття (чи реорганізації в іншій формі) для майбутнього компанії та інтересів її акціонерів, важко переоцінити. Тому законодавство більшості країн світу передбачає прийняття таких рішень загальними зборами акціонерів кваліфікованою більшістю голосів. Не є виключенням з цього правила і Україна, як ми вже зазначали, відповідно до статті 42 Закону України "Про господарські товариства" рішення про реорганізацію товариства приймається кваліфікованою більшістю у ¾ голосів акціонерів, що беруть участь у загальних зборах. Однак із ростом акціонерних компаній, збільшенням кількості та питомої ваги дрібних акціонерів у їх капіталі, в розвинутих країнах гостро постала проблема забезпечення кворуму загальних зборів та кваліфікованої більшості при прийнятті важливих рішень. Одним з найпростіших, та, одночасно найефективніших засобів вирішення цієї проблеми, стало зменшення величини кворуму загальних зборів, та зменшення порогу кваліфікованої більшості до 2/3, який на сьогодні є загальноприйнятим у більшості країн світу. Отже в статті 7 Директиви встановлюється вимога про прийняття рішення про злиття обов'язково загальними зборами всіх компаній, що беруть участь у злитті, кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів акціонерів. Ми вважаємо що ці норми рано чи пізно будуть сприйняті українським законодавством. 

Однак положення, стосовно можливості прийняття рішення про злиття простою більшістю голосів (ч.2 пункту 1 статті 7 Директиви), на нашу думку, є надто ліберальним для сприйняття українським законодавством на цьому етапі. В Україні ще немає такої колосальної розпорошеності акціонерного капіталу, як в окремих розвинених країнах, і запозичення такої норми може мати лише негативні наслідки.

Стаття 7 також передбачає, що, якщо компанія є емітентом акцій різних класів, то рішення про злиття мають прийматися шляхом окремого голосування по всіх класах акцій. Як показує світова практика, випуск акціонерними компаніями акцій різних класів (з різними правами голосу), який також розглядався як засіб мінімізації негативних наслідків розпорошеності акціонерного капіталу не досяг своєї мети, чи, навіть, негативно вплинув на розвиток акціонерної форми підприємництва, в країнах, законодавством яких дозволяється випуск різних класів акцій. Загальною тенденцією є відмова від випуску компаніями акцій, які надають різні права голосу, навіть у країнах, де така практика була досить поширеною (наприклад США). Правилами фондових бірж, чи інших організованих ринків цінних паперів, забороняється котування акцій компаній, які є емітентами акцій різних класів (брокерам надто легко заплутатись самим, а головне, ввести в оману клієнтів).

Для того, щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з прийняттям загальними зборами додаткових рішень, стосовно внесення змін до установчих документів товариства. Директивою вимагається, щоб держави-члени чітко зазначили в своєму законодавстві те, що внесення змін до установчих документів товариства повинно здійснюватись на підставі рішення про злиття і прийняття додаткових рішень не потребує (п.3 статті 7 Директиви). 

З огляду на те, що в розвинених країнах є дуже поширеними ситуації, коли великі компанії поглинають велику кількість невеликих компаній, і скликання загальних зборів акціонерів поглинаючої компанії для прийняття рішення по кожному з випадків поглинання призвело б до надмірних витрат, статтею 8 Директиви державам-членам пропонується, як виняток, застосування спрощеного механізму злиття для цих випадків. В загальних рисах, він полягає у наступному: держави-члени можуть не вимагати від поглинаючої компанії прийняття рішення про злиття виключно загальними зборами акціонерів (цілком достатнім буде прийняття рішення про злиття, наприклад наглядовою радою товариства), але акціонерам поглинаючої компанії, має бути забезпечена можливість ознайомитись з усім пакетом документів, що стосується злиття, та надане право вимагати скликання загальних зборів акціонерів для ухвалення відповідного рішення, у разі якщо в них виникли якісь-сумніви. Ми вважаємо цей механізм доволі корисним, але навряд чи в найближчому майбутньому в Україні виникне потреба в його широкому застосуванні. 

На жаль, поки що українське законодавство не повною мірою і не належним чином використовує такий ефективний інструмент як аудиторська перевірка. Отже, залучення незалежних аудиторів для перевірки проекту договору про злиття, передбачене статтею 10 Директиви, було б цілком слушним в умовах України, та забезпечило б значний позитивний ефект. Звісно ж, таким експертам повинен бути забезпечений доступ до всіх необхідних документів всіх компаній, що беруть участь у злитті (п. 2 статті 10 Директиви). За результатами такої перевірки має складатися звіт, який повинен бути доведений до відома акціонерів на загальних зборах, на яких буде обговорюватись прийняття рішення про злиття.

  Статтею 11 підводиться певний підсумок стосовно прав акціонерів на належну інформацію у випадку злиття чи приєднання товариства. Відповідно до цієї статті не пізніше, ніж за місяць до дати, на яку призначене проведення загальних зборів, на яких має вирішуватись питання щодо злиття, акціонерам має бути забезпечена можливість ознайомитись з наступними документами: проект умов договору про злиття; річні баланси та звіти за останні три роки всіх компаній, що беруть участь у злитті; баланс компанії, складений на дату, яка передує даті складення проекту умов договору про злиття не більше як на три місяці; звіт виконавчого органу компанії, висновок незалежного експерта (аудиторський висновок). 

Одним з найважливіших питань, яке виникає при реорганізації не тільки акціонерних товариств, а й юридичних осіб взагалі, є питання захисту прав та інтересів кредиторів. Відповідно до статті 13 Директиви кредитори компаній, що беруть участь у злитті, можуть вимагати надання додаткового забезпечення (safeguards) їх вимогам, якщо такі вимоги вже не є забезпеченими. Донедавна українське законодавство обходило мовчанням питання захисту прав кредиторів акціонерних товариств, що реорганізуються. В Положенні "Про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств" Державна комісія з цінних паперів зробила спробу виправити такий суттєвий недолік українського законодавства та встановила вимогу про те, що "реорганізація товариств, що мають кредиторську заборгованість, має здійснюватися з дотриманням вимог переведення боргу, передбачених статтями 201, 202 Цивільного кодексу Української РСР". Таким чином розробники Положення "скоригували" Цивільний кодекс та інші закони України та заодно змішали два правових інститути - перевід боргу та правонаступництво. На жаль, застосування механізмів переводу боргу до випадків злиття (приєднання) компаній, та взагалі до реорганізації юридичних осіб, загрожує перетворити їх на абсурд, оскільки від акціонерних товариств буде вимагатися отримання письмової згоди всіх, без винятку, кредиторів та укладення договорів про перевід боргу з правонаступниками (тобто допускається існування певного проміжку часу, коли існуватимуть одночасно і попередник і правонаступник, що виключається у випадках злиття, поділу, виділення та перетворення).  

Дуже важливою, на нашу думку, є норма, наведена в статті 14 Директиви, якою регулюються питання відносин з компанією, що реорганізується, та таким специфічним видом кредиторів, якими є власники боргових цінних паперів, випущених цією компанією. Передбачається що власники боргових цінних паперів також можуть вимагати надання додаткового забезпечення їх вимогам, якщо проект умов договору про злиття не був ухвалений на загальних зборах власників таких цінних паперів. На жаль свобода у формулюванні умов випуску цінних паперів, інших ніж прості акції та боргові цінні папери товариства, та широкий спектр різноманітних прав, що ними можуть надаватися, не дозволяє створити універсальне правило, яке б гарантувало захист інтересів їх власників у будь-яких випадках. 
Механізм, запропонований Директивою для захисту інтересів власників таких цінних паперів полягає в наступному:
після здійснення злиття (приєднання) компанії, такі цінні папери мають надавати своїм власникам обсяг прав не менший, ніж той, що надавався цими цінними паперами перед здійсненням реорганізації;
зміна обсягу прав по таких цінних паперах дозволяється лише за згодою загальних зборів власників таких цінних паперів або попередньої пропозиції про викуп компанією таких цінних паперів. 
Означений механізм є вкрай важливими для формування та розвитку ефективного ринку цінних паперів, та забезпечення різноманітності інструментів, що обертатимуться на ньому.  
   
Для того, щоб уникнути непорозумінь або зловживань при затвердженні загальними зборами акціонерів проекту умов договору про злиття Директивою вимагається посвідчення такого документу з боку нотаріуса або представника компетентного державного органу (стаття 16 Директиви).  

Окремо слід сказати про вимоги, стосовно правових наслідків здійснення злиття. Статтями 17 та 19 Директиви від держав-членів вимагається чітко встановити які правові наслідки тягне за собою означена операція, і дати, з яких вони настають. Мова йде про припинення юридичних осіб, передання активів та зобов'язань, дотримання необхідних формальностей. Значна їх частина має бути відображена в підзаконних актах, пов'язаних з реєстрацією юридичних осіб, реєстрацією акцій, тощо. Звичайно ж українського законодавця такі дрібниці мало обходять. 

На особливу увагу заслуговує норма, пункту 2 статті 19 Директиви. Вона полягає у тому, що власні акції, що були придбані компаніями, що беруть участь у злитті, та акції інших компаній, що беруть участь у злитті, ні за яких умов не можуть конвертуватися у акції компанії правонаступника та мають бути анульовані. Ця норма базується на загальноприйнятій практиці заборони розміщення акцій компанії, самій компанії оскільки такі акції не є забезпеченими відповідною часткою активів і розгляд їх в якості майна компанії може суттєво перекрутити дані про реальний фінансовий стан компанії та ввести в оману її акціонерів та кредиторів. Також, операції по взаємному викупу акцій можуть слугувати прикриттям для перерозподілу активів нестабільних компаній на користь акціонерів за рахунок кредиторів. Поки що такі операції не отримали розповсюдження в Україні, але це може виявитись лише питанням часу. 

З огляду на ситуацію "колективної та індивідуальної безвідповідальності" членів виконавчих органів чи наглядових рад яка сьогодні склалася в Україні, просто неможливо пройти повз положення статті 20 Директиви щодо зобов'язань держав-членів ЄС встановити у національному законодавстві цивільно-правову відповідальність перед акціонерами компаній членів їх виконавчих чи адміністративних органів за помилки чи порушення, які були здійснені цими особами при підготовці документів стосовно злиття та на етапі його реалізації. 

Таку ж саму відповідальність перед акціонерами мають нести і незалежні експерти, які припустилися помилок при перевірці означених документів (стаття 21 Директиви).

  З огляду на високу складність процесів реорганізації, великий ризик припущення тих чи інших помилок, та враховуючи інтереси стабільності торгового обороту. Держави-члени вирішили навести виключний перелік умов та обставин, за яких злиття (приєднання) може бути визнане недійсним (позбавленим юридичної сили). Такими умовами є : 
злиття (приєднання) може бути оголошене недійсним лише за рішенням суду, лише якщо були порушені вимоги національного законодавства про державний контроль за здійсненням реорганізації, документи були складені без дотримання встановленої національним законодавством форми, не була дотримана вимога про посвідчення документів, недійсним було рішення загальних зборів акціонерів щодо здійснення злиття (приєднання);
позов про визнання злиття (приєднання) недійсним має бути поданий не пізніше 6 місяців, з дати коли злиття (приєднання) відбулося;
якщо суд дійде висновку, що порушення можуть бути усунені без визнання злиття (приєднання) недійсним, то він має виділити певний час на усунення таких порушень;
судове рішення про визнання злиття (приєднання) недійсним, не торкається дійсності зобов'язань перед третіми особами, які були в взяті не себе компаніями, що брали участь у злитті, компанії, які мали припинитися внаслідок злиття (приєднання) повинні нести солідарну відповідальність по таких зобов'язаннях.  

Ще однією нормою, яка має суттєво спростити поглинання великими компаніями компаній невеликих є положення Розділу 4 Директиви, стосовно поглинання компанії у випадках, коли поглинаюча компанія є власником 90 або більше відсотків акцій компанії, що поглинається. В таких випадках пропонується не вимагати схвалення договору про злиття (приєднання) загальними зборами обох компаній (стосовно поглинаючої компанії така вимога була б витратною, а стосовно компанії, що поглинається, вона не має ніякого сенсу). Однак акціонерам поглинаючої компанії повинно бути надане право на ознайомлення з необхідними документами, і у разі потреби, вимагати скликання загальних зборів, а акціонери компанії, що поглинається, мають отримати можливість вимагати викупу їх акцій поглинаючою компанією за справедливою ціною.

Отже розглянувши положення Директиви 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р. нескладно дійти висновку, що законодавством Європейського Союзу приділяється значна увага забезпеченню чіткого, безпечного та збалансованого регулювання процесів злиття та приєднання акціонерних компаній, чого не можна сказати про Україну. Механізмів, передбачених Директивою носять суто практичний, раціональний характер і орієнтовані на задоволення вимог, що висуває сучасна економіка. Більшість з цих механізмів є актуальними для української економіки вже сьогодні, оскільки наша країна стоїть на порозі реорганізаційного бума, і подальше ігнорування законодавцем питань реорганізації не тільки стримує та пригнічує процеси оптимізації структури вітчизняних підприємств, але й може призвести ці процеси у некероване деструктивне русло. До того ж всі гучні заяви про "європейський вибір України" не викликають у європейських бізнесменів лише розчарування, коли вони стикаються з реаліями українського економічного життя та вітчизняного законодавства. 

Дійсно, для того, щоб забезпечити "європейський рівень" регулюванню процесів злиття та приєднання акціонерних товариств в Україні, потрібна буде велика і кропітка робота по розробці та доповненню декількох законодавчих актів, в першу чергу Цивільного кодексу, закону про акціонерні товариства, закону про реєстрацію юридичних осіб, це потребуватиме значних зусиль та часу, але необхідно зрозуміти, що багато часу вже згаяно, а Україна, не приділяючи достатньої уваги розвитку законодавства, фактично ставить себе осторонь світових економічних процесів, осторонь величезних грошових потоків, з наполегливістю намагаючись зайняти належне місце серед країн-аутсайдерів "третього світу".  
 













  пов'язана із Особливої уваг 


Слід зазначити що регулюванню діяльності компаній (в першу чергу акціонерних товариств) Європейським Союзом приділялася значна увага навіть на перших етапах становлення цієї організації. Сьогодні , масив загальноєвропейського законодавства стосовно регулювання діяльності компаній (Company Law) налічує дванадцять актів (переважно із статусом директив),більшість з яких, мають своїм предметом регулювання діяльності публічних компанії з обмеженою відповідальністю (public limited liability companies) - що в українському законодавстві відповідає відкритим акціонерним товариствам.

Недоліки такого фрагментарного підходу до розробки законодавчих актів ЄС частково компенсувалися за рахунок комплексного підходу до врегулювання тієї чи іншої проблеми, та гнучкістю у обранні державами-членами засобів досягнення поставленої мети, чи отримання потрібного результату. 


Якщо ж говорити про актуальність цих питань для України, то потрібно звернути увагу на наступне:
1) внаслідок масової приватизації та корпоратизації в Україні з'явилося більше 36 тисяч акціонерних товариств;
2) більшість з цих товариств все ще зберігає структуру колишніх державних підприємств та конче потребує її оптимізації;
3) масові процеси реорганізації в умовах відсутності належного регулювання можуть мати катастрофічні наслідки для економіки України. 

Отже розглядаючи питання регулювання реорганізації акціонерних компаній за європейським законодавством потрібно перш за все звернути увагу на те, що в Директивах не використовується загальний термін "реорганізація" він замінений на два терміни "злиття" та "поділ". Але це зовсім не означає, що директивами регулюється лише ці два види реорганізації. Якщо проводити паралелі з українським законодавством, то з п'яти форм реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення та перетворення) Директивами 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» та 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю" регулюються чотири. 
Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» виділяє Директива злиття ""  


Взагалі ж, питання реорганізації акціонерних товариств були визнані настільки складними та важливими, що їх регламентації присвячені дві директиви Європейського економічного співтовариства - Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р. та Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. 
Історія розвитку корпоративного законодавства в країнах Європи містить багато прикладів зловживань та колізій, пов'язаних з процесами реорганізації компаній. Саме спираючись на ці приклади та враховуючи значну небезпеку для зусиль по створенню та функціонуванню спільного ринку, держави-члени прийняли рішення про розробку і прийняття актів, якими детально регламентуються процеси реорганізації. На превеликий жаль, ми маємо констатувати, що український законодавець в цьому питанні обмежився лише наведенням коротких визначень видів реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) в статті 34 Закону "Про підприємства в Україні" та зазначив, що до правонаступників переходять не тільки права, але й обов'язки товариства, яке припинилося (ст. 19 Закону "Про господарські товариства"). Однак, маючи перед очима приклади регламентації процесів реорганізації в Європейському Союзі чи навіть в сусідніх з Україною державах, можна зробити висновок про те, що давши лише визначення реорганізації, український законодавець фактично усунувся від регулювання цього вкрай важливого питання. 
У зв'язку з тим, що законодавство більшості європейських країн не містить універсального терміну "реорганізація", в іноземних актах частіше всього замість одного слова використовується громіздке словосполучення "припинення, що не тягне за собою ліквідацію". В цілому ж можна зазначити, що Директиви 78/855/EEC та 82/891/EEC містять детальну систему заходів та механізмів, які повністю враховують складну юридичну природу такого явища, яким є акціонерні компанії, особливості їхнього статусу як емітентів цінних паперів, та конфлікти інтересів між різними групами акціонерів, між компанією та її кредиторами, між акціонерами та менеджментом. 
Серед найбільш важливих механізмів та вимог, що встановлені Директивою 78/855/EEC "Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю", слід відзначити наступні:  
Право кредиторів компаній, що беруть участь у злитті або приєднанні, вимагати надання забезпечення, якщо їх вимоги не є забезпеченими контрактами застави або поручництва (Ст. 13 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про забезпечення власникам інших, ніж акції цінних паперів компаній, що беруть участь у злитті (приєднанні), обсягу прав не меншого, ніж той, що надавався їм до реорганізації, якщо загальними зборами власників цих цінних паперів не буде прийняте рішення про відмову від певної частини цих прав (статті. 14 та 15 Директиви 78/855/EEC). 
Заборона про розміщення акцій компанії-правонаступника самій цій компанії для того, щоб уникнути зловживань з формуванням капіталу компаній-правонаступниць (Ст. 19 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про надання акціонерам можливості заздалегідь ознайомитись з умовами угоди про злиття (приєднання). (Ст. 11 Директиви 78/855/EEC).
Вимога до керівництва компанії, яка бере участь у злитті (приєднанні), надати акціонерам детальний письмовий звіт з обґрунтуванням умов угоди про злиття (приєднання), особливу увагу приділивши обґрунтуванню коефіцієнту обміну акцій (Ст. 9 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про розкриття членами виконавчого органу та контролюючого органу компанії, що бере участь у злитті (приєднанні), даних про будь-які пільги, які будуть їм надані в процесі злиття (приєднання), щоб попередити акціонерів про можливий конфлікт інтересів, який може мати місце у цьому випадку (Ст. 5 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про перевірку всіх документів, пов'язаних із здійсненням злиття (приєднання), незалежними експертами, та надання цими експертами висновку щодо юридичної коректності та економічної обґрунтованості угоди про злиття (приєднання) (Ст. 10 Директиви 78/855/EEC).  
В свою чергу, Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. крім вже перелічених захисних механізмів, враховуючи специфіку таких видів реорганізації, як поділ та виділення, додатково встановила ще наступні:  
Якщо розміщення акцій в компаніях-правонаступницях, які утворилися внаслідок поділу (виділення), здійснюється у співвідношенні часток акціонерів іншому, ніж те, яке існувало в компанії-попередниці, акціонерам меншості повинне бути надане право вимагати викупу їхніх акцій за справедливою ціною, спори щодо ціни викупу акцій мають вирішуватись судом (Ст. 5 Директиви 82/891/EEC). 
 Якщо компанія-правонаступник, до якої внаслідок реорганізації у формі поділу (виділення) перейшли зобов'язання компанії-попередника, не в змозі буде задовольнити вимоги кредиторів по таких зобов'язаннях, то всі інші правонаступники, що утворилися внаслідок поділу (виділення), солідарно нестимуть додаткову відповідальність по таких зобов'язаннях.  
Остання норма, на наш погляд, є єдиним ефективним запобіганням маніпуляціям боржників з балансовою і ринковою вартістю активів з метою уникнути відповідальності за окремими зобов'язаннями. Ми вважаємо, що доцільно було б застосовувати цю норму до всіх видів юридичних осіб приватного права та доповнити нею український Цивільний кодекс. Ми вважаємо також, що в умовах України, коли існує проблема великих боргів щойно приватизованих підприємств та надмірно завищеної балансової вартості їх основних засобів, спокуса вдатися до такого радикального способу вирішення проблеми боргів буде надто великою, що може мати наслідком значну дестабілізацію господарського обороту. Отже, подальше існування зазначеної прогалини у вітчизняному законодавстві може завдати суттєвої шкоди національній економіці. 

Окрему групу актів законодавства про компанії складають директиви, присвячені уніфікації вимог до розкриття інформації та бухгалтерської звітності. До таких слід віднести Директиву 78/660/EEC «Про річні рахунки певних типів компаній» від 25 липня 1978 р. та Директиву 83/349/EEC «Про консолідовані рахунки» від 13 червня 1983 р. 
Директива 78/660/EEC містить положення стосовно змісту річного бухгалтерського звіту, коректності відображення фінансового стану тієї чи іншої компанії, методів оцінки активів і зобов'язань, аудиту та оприлюднення звітності. Однак, най об'єктивніші показники фінансового стану однієї окремої компанії в умовах сучасної економіки, для якої характерним є побудова складних, розгалужених систем компаній, пов'язаних між собою відносинами контролю та підпорядкування, не можуть дати уявлення про місце такої компанії на ринку, її реальний стан та перспективи. Тому Директивою 83/349/EEC передбачено зобов'язання таких компаній надавати консолідовану звітність, яка б забезпечила інвесторам можливість отримати уяву про фінансову ситуацію такої системи в цілому. Взагалі ж потрібно зазначити, що як в національному законодавстві держав-членів, так і в актах ЄС значна увага приділяється регулюванню відносин контролю та підпорядкування між компаніями. Встановлені чіткі критерії для визначення дочірніх та материнських компаній, встановлені обмеження стосовно зловживання контролем. Важливість цього регулювання важко переоцінити, можна зазначити, що навіть Угода про партнерство і співробітництво містить визначення дочірніх компаній (Ст.32). На цьому фоні вітчизняне законодавство просто не витримує ніякої критики. Закон "Про підприємства в Україні" містить поняття "дочірнє підприємство", ніяким чином не розкриваючи це поняття. Однак зміст, вкладений у це поняття українською діловою практикою, не має аналогів у світі та здатний просто шокувати іноземних спеціалістів. Практично, в силу своєї абсурдності, невизначеності та небезпечності, цей інститут вже майже не використовується, однак існує нагальна потреба врегулювати відносини контролю та підпорядкування між господарськими товариствами, для чого потрібно ввести у Цивільний кодекс України поняття "дочірнє товариство" та "головне товариство", а також "залежне товариство" та "переважаюче товариство". 




Лише кілька останніх років з розвитком федералізаційних процесів в Європейському Союзі виявилася тенденція до розробки комплексного нормативного акту про компанії, однак ще зарано говорити про досягнення конкретних результатів в цьому напрямку. Можливо, ця тенденція посилиться і набере форми конкретного акту з формуванням єдиного європейського фондового ринку. 

 спрямовані наСлід враховувати складається з  

як-то: закон про компанії, закон про банківську справу, бухгалтерський облік компаній, податки, інтелектуальну власність, фінансові послуги, правила конкуренції тощо.




Незважаючи на те, що загальні підходи до теорії юридичних осіб сформувалися в країнах континентальної Європи ще наприкінці XIX - на початку XX сторіч, законодавство про компанії в цих країнах ще й досі носить на собі відбиток національних та історичних особливостей, соціальних, економічних та правових експериментів, які мали місце в окремих країнах Європи. Однак розвиток європейських інтеграційних процесів поставив на порядок денний питання уніфікації регулювання діяльності таких важливих суб'єктів економічного життя, якими є компанії. Звісно ж, значною мірою таке регулювання зосередилося на діяльності великих компаній, створених у формі акціонерних товариств, які активно діяли в межах спільного ринку, однак певні норми Директив повинні застосовуватись і до товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, командитних товариств. 
. 
Таким чином, якщо говорити про законодавство ЄС про компанії, то сьогодні воно складається з наступних актів:
- Директиви 68/151/EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору для того, щоб досягти еквівалентності такого захисту в межах Співтовариства" від 9 березня 1968 р.;
- Директиви 77/91 EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору стосовно створення публічних компаній з обмеженою відповідальністю, їх діяльності та змін в їхньому капіталі для того, щоб досягти еквівалентності таких положень» від 13 грудня 1976 р.;
- Директиви 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р.;
- Директиви 78/660/EEC «Про річні рахунки певних типів компаній» від 25 липня 1978 р.;
- Директиви 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р.; 
- Директиви 83/349/EEC «Про консолідовані рахунки» від 13 червня 1983 р.;
- Директиви 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» від 10 квітня 1984 р.;
- Положення (EEC) 2137/85 «Про європейські об'єднання з економічних інтересів» від 25 липня 1985 р.;
- Директиви 89/666/EEC «Про вимоги до розкриття інформації стосовно філіалів, відкритих на території держави-члена певними типами компаній, діючих за законодавством іншої держави » від 21 грудня 1989 р.;
- Директиви 89/667/EEC «Про приватні компанії з обмеженою відповідальністю з одним учасником» від 21 грудня 1989 р.; 
- Директиви 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах» від 23 липня 1990р.;
- Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовується до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах членах" від 23 липня 1990 р.

Частина цих актів має специфічний характер і регулює виключно питання, пов'язані з діяльністю компаній, що походять з однієї з держав-членів, на території інших держав-членів. Такими, зокрема, є Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовуватиметься до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах-членах" та 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах». Такі акти фактично встановлюють специфічний режим діяльності компаній держав-членів в межах Співтовариства, відмінний від загальновизнаної в світі практики вирішення цих питань в податковому законодавстві окремих країн, та навряд чи можуть стати на пригоді при розробці вітчизняного корпоративного законодавства. Однак більшість Директив містять норми та положення загального характеру, які з успіхом можуть бути використані у вітчизняному законотворенні, та адекватності з якими Україна зобов'язалася досягти. 

В якому ж стані перебуває українське законодавство про компанії? На жаль, у жалюгідному. Серед найбільш вражаючих негараздів українського корпоративного законодавства можна відзначити наступні:
Все ще залишається нез'ясованим питання, за яким законодавством мають функціонувати компанії, створені в процесі приватизації, оскільки в законодавстві про приватизацію присутня значна кількість норм, які є суперечливими, непослідовними, викладеними без будь-якої системи, а також таких, які вимагають приоритетного застосування перед нормами Закону "Про господарські товариства". Отже, підприємства, що складають левову частину української промисловості, не мають остаточної впевненості стосовно законодавчих норм, якими регулюється їх діяльність. 
Все ще є чинним Закон "Про підприємства в Україні", прийнятий у 1991р., який наслідує стару радянську концепцію "соціалістичного підприємства" і фактично підриває цілісність правового регулювання господарських товариств, оскільки розглядає підприємство одночасно і як юридичну особу, і як комплекс майна. Більш того, вже кілька років у Верховній Раді мусується питання прийняття Господарського кодексу, згідно з яким означена концепція стане основоположною для регулювання всіх економічних суб'єктів, буде закріплена домінуюча роль держави фактично у всіх сферах економічного життя та Україна може стати країною-винахіднецею поняття "економічний тоталітаризм". 
Основу українського корпоративного законодавства сьогодні складає Закон "Про господарські товариства", розроблений у 1991 р., до якого протягом останніх десяти років вносилися численні зміни та доповнення переважно "косметичного" характеру.  
Регулюванню такої складної організаційної форми підприємництва, якою є акціонерне товариство, в Законі "Про господарські товариства" присвячено лише 26 статей, а весь комплекс відносин, пов'язаних з діяльністю товариств з обмеженою відповідальністю, врегульований 14 дуже невеликими за обсягом статтями.

Обсяги цього дослідження не дозволяють нам детально проаналізувати положення українських законів на предмет їх відповідності нормам Директив ЄС, але на жаль, можна відразу зробити висновок про те, що українське законодавство про компанії різко відрізняється своїм низьким якісним рівнем, і більшість норм, наведених у директивах, не мають аналогів у вітчизняному законодавстві. Але ми зробимо спробу визначити найбільш помітні прогалини вітчизняного законодавства та надати рекомендації стосовно його наближення до загальноєвропейських стандартів. 
Як ми уже зазначали, норми, що містяться у Директивах ЄС, переважним чином спрямовані на регулювання діяльності акціонерних товариств (публічних компаній з обмеженою відповідальністю), але значна частина їх застосовується також до товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, командитних товариств на акціях.
Однією з таких директив, що мають більш широке застосування, є Директива 68/151/EEC "Про координацію захисних положень, які для забезпечення захисту інтересів учасників та третіх сторін вимагаються державами-членами від компаній відповідно до положень параграфу другого Статті 58 Договору для того, щоб досягти еквівалентності такого захисту в межах Співтовариства" від 9 березня 1968р .
Згідно з цією Директивою, однією з головних передумов належного функціонування компаній вважається забезпечення обов'язкового розкриття ними певної інформації про себе. Потенційні ділові партнери повинні мати змогу вільно ознайомитись зі статутом компанії, отримати відомості про осіб, що уповноважені діяти від імені компанії (та про обмеження їх повноважень, якщо такі мають місце), про осіб, що контролюють діяльність виконавчого органу, інформацію про кількість розміщених акцій чи сплаченого капіталу, річні звіти про результати діяльності компанії. Повинна також розкриватися інформація про зміну адреси компанії, її припинення (внаслідок реорганізації або ліквідації), призначення ліквідаційної комісії, закінчення ліквідації. З метою дотримання вищезазначених вимог від усіх держав-членів ЄС вимагається створення та підтримання національного реєстру, який містив би відомості про всі компанії, які створені та функціонують в цій країні, та доступ до якого був би вільним для всіх заінтересованих осіб. Національне законодавство держав-членів також повинно визначати осіб у складі компаній, які повинні забезпечувати своєчасне надання відповідних відомостей до центрального реєстру, та встановити відповідальність за порушення цього обов'язку. 
Національне законодавство країн-членів також має чітко визначити осіб, дії яких можуть створювати зобов'язання для компанії та забезпечити послідовну реалізацію принципу, згідно з яким компанія, заперечуючи свої зобов'язання перед третіми особами, не може посилатися на обмеження повноважень своїх посадових осіб, якщо не доведе, що треті особи знали або повинні були знати про існування таких обмежень. 
Ст. 11 Директиви встановлює, що компанія може бути оголошена недійсною лише за рішенням суду та лише на наступних підставах:
- не були складені засновницькі документи та не були здійснені офіційні дії, які вимагаються національним законодавством держави-члена для заснування компанії;
- цілі компанії є незаконними та суперечать публічному порядку;
- засновницькі документи не містять необхідних відомостей про найменування компанії, частки засновників в її капіталі, загальний обсяг капіталу компанії чи цілі компанії;
- внесення капіталу в обсязі меншому, ніж мінімальний обсяг, встановлений для таких типів компаній;
- недієздатність всіх засновників;
- якщо всупереч вимогам національного законодавства держави-члена кількість засновників є меншою, ніж дві особи. 

Директивою 77/91/EEC встановлюються уніфіковані правила створення публічних компаній з обмеженою відповідальністю (акціонерних товариств) і збільшення та зменшення їх капіталу. 
Цим актом передбачені вимоги про обов'язкове розкриття компаніями певної інформації про себе. Серед таких вимог, які мають дуже важливе значення при створенні акціонерного товариства шляхом організації відкритої підписки на його акції (як це передбачено українським законодавством), але не знайшли відображення у вітчизняному законодавстві, потрібно відзначити наступні: вимога про розкриття інформації щодо витрат на заснування компанії; також інвестори мають отримати повну інформацію стосовно внесків, які зроблені до капіталу компанії у формі, іншій, ніж грошові кошти (майнові внески). Взагалі, Директивою приділяється багато уваги запобіганню можливим зловживанням при формуванні капіталу акціонерних компаній. Такими зловживаннями, доволі поширеними і в Україні, є штучне завищення витрат, пов'язаних із заснуванням компанії, внесення в оплату акцій майна (за завищеними цінами). Статтею 7 Директиви вимагається, щоб усі активи, що передаються компанії в оплату за акції, мали грошову оцінку, та встановлюється заборона на розміщення акції компаній в обмін на обіцянки виконати роботи чи надати певні послуги у майбутньому; щодо майна, яке вноситься в оплату за акції, то його оцінка має підтверджуватись висновком незалежного експерта. 
Національними законами держав-членів має встановлюватись особливий режим для значних угод, які укладаються між товариством і його засновником чи між товариством та його акціонером. Усі такі угоди мають проходити спеціальну перевірку, їх умови повинні оприлюднюватись, а рішення про їх укладення має прийматися загальними зборами акціонерів. 
Директива також передбачає створення системи запобіжних заходів, пов'язаних з процесами збільшення чи зменшення статутного капіталу акціонерної компанії. Серед таких заходів можна відзначити: обмеження на виплату дивідендів, якщо вартість чистих активів компанії стане меншою за розмір її статутного капіталу, заборона на виплату дивідендів у сумі, більшій за отриманий прибуток, заборона на розміщення акцій компанії самій компанії, обмеження права компаній на придбання ними власних акцій, заборона компаніям надавати третім особам кредити чи гарантії для придбання акцій цих компаній. 
Національними законами держав-членів має бути також детально врегульоване питання застосування акціонерами переважного права на придбання ними акцій додаткових емісій. На відміну від українського Закону "Про господарські товариства", який лише задекларував наявність у акціонерів переважного права, в Ст. 29 Директиви наведені механізми, які мають забезпечити ефективне і гнучке функціонування зазначеного інституту. Серед них: вимога до застосування акціонерами переважного права пропорційно своїй частці в капіталі компанії, можливість прийняття загальними зборами акціонерів рішення про відмову від застосування переважного права щодо певної емісії акцій.  
У зв'язку з тим, що в законодавстві більшості держав-членів ЄС присутні норми, згідно з якими вимагається зменшення статутного капіталу компанії, якщо вартість її чистих активів стає меншою від розміру статутного капіталу, в Директиві досить детально висвітлені питання зменшення статутного капіталу акціонерних компаній. Взагалі, потрібно відзначити, що зазначена вимога є дещо застарілою, та її позитивний ефект є більш ніж сумнівним. На підтвердження цього висновку можна зауважити на відсутність такої вимоги в самій Директиві, якою лише регламентуються механізми її коректного застосування. Таким чином, залишаючи питання про застосування означеної вимоги на розсуд держав-членів, Директивою вимагається від держав-членів надати належний захист акціонерам та запобігти можливим зловживанням, які можуть мати місце при зменшенні статутного капіталу. На відміну від вкрай невдало сформульованого положення Ст. 16 Закону України "Про господарські товариства" - "Зменшення статутного фонду при наявності заперечень кредиторів товариства не допускається", Ст. 32 Директиви встановлюється, що у випадку зменшення статутного капіталу компанії її кредитори отримують право вимагати від компанії надати забезпечення їх вимогам. Забороняється зменшувати статутний капітал компаній для наступного зарахування отриманих таким чином коштів до прибутків чи іншим чином розподіляти означені суми між акціонерами. З огляду на існування в певних країнах норм, якими передбачається випуск компаніями акцій, які можуть бути у будь-який момент викуплені або за ініціативою самої компанії, або на вимогу їх власників, Директивою встановлюються певні обмеження стосовно випуску таких акцій та коштів, які можуть бути витрачені на їх викуп. 
Особливий інтерес викликає норма про застосування державами-членами певних вимог до формування капіталу, передбачених цією Директивою для акціонерних компаній, до компаній, що мають іншу організаційно-правову форму, але мають намір стати акціонерними товариствами шляхом реорганізації у формі перетворення. 

Взагалі ж, питання реорганізації акціонерних товариств були визнані настільки складними та важливими, що їх регламентації присвячені дві директиви Європейського економічного співтовариства - Директива 78/855/EEC «Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 9 жовтня 1978 р. та Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. 
Історія розвитку корпоративного законодавства в країнах Європи містить багато прикладів зловживань та колізій, пов'язаних з процесами реорганізації компаній. Саме спираючись на ці приклади та враховуючи значну небезпеку для зусиль по створенню та функціонуванню спільного ринку, держави-члени прийняли рішення про розробку і прийняття актів, якими детально регламентуються процеси реорганізації. На превеликий жаль, ми маємо констатувати, що український законодавець в цьому питанні обмежився лише наведенням коротких визначень видів реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) в статті 34 Закону "Про підприємства в Україні" та зазначив, що до правонаступників переходять не тільки права, але й обов'язки товариства, яке припинилося (ст. 19 Закону "Про господарські товариства"). Однак, маючи перед очима приклади регламентації процесів реорганізації в Європейському Союзі чи навіть в сусідніх з Україною державах, можна зробити висновок про те, що давши лише визначення реорганізації, український законодавець фактично усунувся від регулювання цього вкрай важливого питання. 
У зв'язку з тим, що законодавство більшості європейських країн не містить універсального терміну "реорганізація", в іноземних актах частіше всього замість одного слова використовується громіздке словосполучення "припинення, що не тягне за собою ліквідацію". В цілому ж можна зазначити, що Директиви 78/855/EEC та 82/891/EEC містять детальну систему заходів та механізмів, які повністю враховують складну юридичну природу такого явища, яким є акціонерні компанії, особливості їхнього статусу як емітентів цінних паперів, та конфлікти інтересів між різними групами акціонерів, між компанією та її кредиторами, між акціонерами та менеджментом. 
Серед найбільш важливих механізмів та вимог, що встановлені Директивою 78/855/EEC "Про злиття публічних компаній з обмеженою відповідальністю", слід відзначити наступні:  
Право кредиторів компаній, що беруть участь у злитті або приєднанні, вимагати надання забезпечення, якщо їх вимоги не є забезпеченими контрактами застави або поручництва (Ст. 13 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про забезпечення власникам інших, ніж акції цінних паперів компаній, що беруть участь у злитті (приєднанні), обсягу прав не меншого, ніж той, що надавався їм до реорганізації, якщо загальними зборами власників цих цінних паперів не буде прийняте рішення про відмову від певної частини цих прав (статті. 14 та 15 Директиви 78/855/EEC). 
Заборона про розміщення акцій компанії-правонаступника самій цій компанії для того, щоб уникнути зловживань з формуванням капіталу компаній-правонаступниць (Ст. 19 Директиви 78/855/EEC).
Вимога про надання акціонерам можливості заздалегідь ознайомитись з умовами угоди про злиття (приєднання). (Ст. 11 Директиви 78/855/EEC).
Вимога до керівництва компанії, яка бере участь у злитті (приєднанні), надати акціонерам детальний письмовий звіт з обґрунтуванням умов угоди про злиття (приєднання), особливу увагу приділивши обґрунтуванню коефіцієнту обміну акцій (Ст. 9 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про розкриття членами виконавчого органу та контролюючого органу компанії, що бере участь у злитті (приєднанні), даних про будь-які пільги, які будуть їм надані в процесі злиття (приєднання), щоб попередити акціонерів про можливий конфлікт інтересів, який може мати місце у цьому випадку (Ст. 5 Директиви 78/855/EEC).  
Вимога про перевірку всіх документів, пов'язаних із здійсненням злиття (приєднання), незалежними експертами, та надання цими експертами висновку щодо юридичної коректності та економічної обґрунтованості угоди про злиття (приєднання) (Ст. 10 Директиви 78/855/EEC).  
В свою чергу, Директива 82/891/EEC «Про поділ публічних компаній з обмеженою відповідальністю» від 17 грудня 1982 р. крім вже перелічених захисних механізмів, враховуючи специфіку таких видів реорганізації, як поділ та виділення, додатково встановила ще наступні:  
Якщо розміщення акцій в компаніях-правонаступницях, які утворилися внаслідок поділу (виділення), здійснюється у співвідношенні часток акціонерів іншому, ніж те, яке існувало в компанії-попередниці, акціонерам меншості повинне бути надане право вимагати викупу їхніх акцій за справедливою ціною, спори щодо ціни викупу акцій мають вирішуватись судом (Ст. 5 Директиви 82/891/EEC). 
 Якщо компанія-правонаступник, до якої внаслідок реорганізації у формі поділу (виділення) перейшли зобов'язання компанії-попередника, не в змозі буде задовольнити вимоги кредиторів по таких зобов'язаннях, то всі інші правонаступники, що утворилися внаслідок поділу (виділення), солідарно нестимуть додаткову відповідальність по таких зобов'язаннях.  
Остання норма, на наш погляд, є єдиним ефективним запобіганням маніпуляціям боржників з балансовою і ринковою вартістю активів з метою уникнути відповідальності за окремими зобов'язаннями. Ми вважаємо, що доцільно було б застосовувати цю норму до всіх видів юридичних осіб приватного права та доповнити нею український Цивільний кодекс. Ми вважаємо також, що в умовах України, коли існує проблема великих боргів щойно приватизованих підприємств та надмірно завищеної балансової вартості їх основних засобів, спокуса вдатися до такого радикального способу вирішення проблеми боргів буде надто великою, що може мати наслідком значну дестабілізацію господарського обороту. Отже, подальше існування зазначеної прогалини у вітчизняному законодавстві може завдати суттєвої шкоди національній економіці. 

Окрему групу актів законодавства про компанії складають директиви, присвячені уніфікації вимог до розкриття інформації та бухгалтерської звітності. До таких слід віднести Директиву 78/660/EEC «Про річні рахунки певних типів компаній» від 25 липня 1978 р. та Директиву 83/349/EEC «Про консолідовані рахунки» від 13 червня 1983 р. 
Директива 78/660/EEC містить положення стосовно змісту річного бухгалтерського звіту, коректності відображення фінансового стану тієї чи іншої компанії, методів оцінки активів і зобов'язань, аудиту та оприлюднення звітності. Однак, най об'єктивніші показники фінансового стану однієї окремої компанії в умовах сучасної економіки, для якої характерним є побудова складних, розгалужених систем компаній, пов'язаних між собою відносинами контролю та підпорядкування, не можуть дати уявлення про місце такої компанії на ринку, її реальний стан та перспективи. Тому Директивою 83/349/EEC передбачено зобов'язання таких компаній надавати консолідовану звітність, яка б забезпечила інвесторам можливість отримати уяву про фінансову ситуацію такої системи в цілому. Взагалі ж потрібно зазначити, що як в національному законодавстві держав-членів, так і в актах ЄС значна увага приділяється регулюванню відносин контролю та підпорядкування між компаніями. Встановлені чіткі критерії для визначення дочірніх та материнських компаній, встановлені обмеження стосовно зловживання контролем. Важливість цього регулювання важко переоцінити, можна зазначити, що навіть Угода про партнерство і співробітництво містить визначення дочірніх компаній (Ст.32). На цьому фоні вітчизняне законодавство просто не витримує ніякої критики. Закон "Про підприємства в Україні" містить поняття "дочірнє підприємство", ніяким чином не розкриваючи це поняття. Однак зміст, вкладений у це поняття українською діловою практикою, не має аналогів у світі та здатний просто шокувати іноземних спеціалістів. Практично, в силу своєї абсурдності, невизначеності та небезпечності, цей інститут вже майже не використовується, однак існує нагальна потреба врегулювати відносини контролю та підпорядкування між господарськими товариствами, для чого потрібно ввести у Цивільний кодекс України поняття "дочірнє товариство" та "головне товариство", а також "залежне товариство" та "переважаюче товариство". 

Встановивши уніфіковані вимоги щодо звітності компаній, держави-члени не могли залишити поза увагою питання, хто і як буде перевіряти правильність та коректність такої звітності. Можливо, певну роль відіграло ще й те, що для окремих країн Співтовариства аудиторській перевірці звітності компаній не приділялося значної уваги, національні закони держав-членів відрізнялися різноманітністю вимог як до самої звітності, так і до кваліфікації осіб, що здійснюють аудиторську діяльність. Все це не забезпечувало належної якості аудиторських послуг та могло негативно відбитися на довірі потенційних інвесторів до звітності компаній Співтовариства. Отже, була прийнята Директива 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» . Цим актом були встановлені єдині вимоги щодо освітньої підготовки осіб, що можуть здійснювати аудиторську діяльність, вимоги до організації і функціонування аудиторських фірм. Кількість норм, наведених в Директиві, є невеликою, однак, на жаль, жодне з їх положень не було враховане при розробці Закону України "Про аудиторську діяльність". На наш погляд, чинне українське законодавство конче потребує інкорпорації до нього норм Директиви 84/253/EEC «Про призначення осіб, відповідальних за здійснення обов'язкового аудиту бухгалтерських документів» та встановлення детально розроблених вимог до річної фінансової звітності та консолідованих рахунків, передбачених Директивами 78/660/EEC та 83/349/EEC.

Ще однім актом, на положення якого слід звернути увагу вітчизняному законодавцю, є Директива 89/667/EEC «Про приватні компанії з обмеженою відповідальністю з одним учасником» від 21 грудня 1989 р. Фактично Директивою було задеклароване право компаній з обмеженою відповідальністю (до яких можна віднести товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства) мати одного учасника, що заборонялося національним законодавством окремих держав-членів, та окреслене певне коло питань, які підлягають додатковому регулюванню у зв'язку із появою таких компаній. Так, ми цілком згодні з тим, що має бути обмежене право фізичної особи бути єдиним учасником кількох компаній, що може створити певний ґрунт для зловживань. Також слід цілком підтримати вимоги про документальне закріплення будь-яких угод, що укладаються між компанією та її єдиним учасником, оприлюднення такого особливого положення компанії. Однак ми вважаємо, що вітчизняний законодавець не повинен обмежуватись лише означеними положеннями, на наш погляд, слід було б дуже ретельно розглянути питання функціонування акціонерних товариств з єдиним акціонером, маючи на увазі, що така форма, як свідчить практика розвинених країн, є найбільш оптимальною для управління державним сектором економіки.  

Заслуговують також на ретельне вивчення положення Директиви 89/666/EEC «Про вимоги до розкриття інформації стосовно філіалів, відкритих на території держави-члена певними типами компаній, діючих за законодавством іншої держави» , з яких український законодавець може почерпнути зміст поняття "філіал" та загальноприйняту практику регулювання діяльності філіалів іноземних компаній і розкриття необхідної інформації, пов'язаної з такою діяльністю. Особливе значення положення цієї Директиви матимуть для українських компаній, які планують відкрити чи вже відкрили філіали на території держав-членів Європейського Союзу. 

Потрібно також застерегти вітчизняних законотворців від виявлення надмірної ініціативи в спробах застосувати норми Положення (EEC) 2137/85 «Про європейські об'єднання з економічних інтересів» , Директиви 90/434/EEC «Про єдину систему оподаткування, що має застосовуватись до випадків злиття, поділу, передачі активів та обміну акціями між материнськими компаніями та їх дочірніми компаніями в різних державах-членах» чи Директиви 90/435/EEC "Про єдину систему оподаткування, що застосовується до материнських та дочірніх компаній, розташованих в різних державах членах" . 
Справа в тому, що "Європейське об'єднання з економічних інтересів" - це специфічна, штучно створена структура для досягнення певних економічних результатів та подолання певних правових обмежень фундаментального характеру, які не можуть поки-що бути усунені в законодавстві держав-членів без того, щоб підірвати цілісність і послідовність регулювання діяльності компаній. Така правова конструкція є лише тимчасовим інструментом, який не має права на довге життя та згодом, з розвитком інтеграційних процесів буде скасований. 
Директиви 90/434/EEC та 90/435/EEC, як не важко здогадатися з їх назв, встановлюють спеціальний режим оподаткування означених видів операцій, пов'язаних з передачею активів між компаніями, зареєстрованими в різних державах-членах. Такий режим є винятковим, існуючим лише в межах такої унікальної організації, якою є Європейський Союз.

Підбиваючи підсумки, потрібно зазначити наступне:
Українське законодавство про компанії є одним з найвідсталіших у світі і не відповідає навіть стандартам країн, що розвиваються. Існує певний дисбаланс між розвиненим промисловим сектором, який Україна отримала в спадщину від радянської економіки, та абсолютно непристосованим до потреб розвиненої промисловості суперечливим та примітивним правовим регулюванням діяльності компаній (особливо великих і середніх). Цей конфлікт з часом має вирішатись або шляхом розробки та прийняття сучасного рівня законодавства про компанії, або деградації промислового сектору української економіки до рівня, який відповідатиме існуючому правовому регулюванню. 
На жаль, відставання України в сфері законодавства про компанії не тільки позбавляє країну шансів на залучення скільки-небудь значних обсягів іноземних інвестицій (особливо портфельних), не тільки пригнічує інвестиційні процеси всередині країни та репатріацію вивезеного з країни капіталу, але й ставить українські підприємства в нерівні з іноземними компаніями умови конкуренції, які не в змозі компенсувати ані надзвичайно дешева висококваліфікована робоча сила, ані величезна спадщина радянського ВПК. 
Проблема ліквідації катастрофічного відставання українського законодавства в галузі регулювання діяльності компаній є комплексною та має вирішуватись у кілька етапів. 
Фактично, більша частина негараздів українського корпоративного законодавства обумовлена відсутністю чіткої та послідовної теорії юридичних осіб (як приватного, так і публічного права). Така доктрина служить за фундамент для розбудови інших галузей законодавства. Такий фундамент був забезпечений державам-членам ЄС їхніми цивільними кодексами, які ще до утворення ЄС містили більш-менш узгоджену доктрину юридичних осіб. Україні необхідно в першу чергу створити такий надійний "фундамент" шляхом прийняття якісно нового сучасного Цивільного кодексу . 
Лише спираючись на такий "фундамент" можна забезпечити належну якісну розробку національного законодавства про компанії (на основі законодавства ЄС) та пов'язаних з ним законодавства про банківську діяльність, ринок цінних паперів, банкрутство тощо.

Єфименко Анатолій Петрович
Кандидат юридичних наук