Кравчук В.М. Порядок реалізації права на вихід з товариства

Порядок реалізації права на вихід з товариства

Законодавство не встановлює порядку реалізації права на вихід, окрім вимоги про попередження. Його доцільно визначати в установчих документах. У разі виникнення спору, норми, закріплені там, будуть мати вирішальне значення.

Попередження про вихід. Учасник може реалізувати своє право на вихід з товариства у будь-який час, зокрема й одразу після створення товариства. Разом з тим, законом або установчими документами може бути передбачено обов'язок учасника завчасно попередити про це товариство. Обов'язок учасника попереджати про вихід може передбачатися установчими документами, але в цьому випадку цей строк не може перевищувати одного року.
У разі виходу з повного товариства, учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, повинен заявити про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства. Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин (ст. 126 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.148 ЦК України, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. 
Статути більшості товариств спеціальних норм щодо строку попередження не містять, тому починаючи з 01 січня 2004р. (дата вступу в силу цієї норми), учасники повинні повідомляти про свій вихід завчасно. Це положення має правоохоронний характер, однак мета законодавця незрозуміла. Припускаю, що за задумом автора норми, цей строк потрібний, що б товариство за цей час вжило заходів для налагодження подальшого існування без учасника, який виходить. Проте, мені видається, що встановлення строку попередження про вихід не виконує своєї функції щодо товариства. На практиці, вихід учасника з товариства не призводить до якихось екстраординарних дій, до яких товариству треба було б готуватися упродовж трьох місяців, і жодних прав та інтересів товариства не порушує. Вихід учасника не тягне й майнових наслідків, до яких слід було б готуватися саме упродовж строку попередження. Адже розрахунок з ним повинен бути проведений протягом 12 місяців з дня виходу, а не протягом строку попередження чи в день виходу. 
З другого боку, протягом цього часу товариство, яке не має бажання виділяти учаснику частку, має час, що б істотно зменшити власні активи або умисно ввести себе в стан збитковості. Все для того, що б учаснику, який вийшов, дісталося поменше, а то й - нічого. Товариство буде розпродавати активи, а учасник перешкодити цьому не зможе. Отже, виходить, що норма, яка передбачає обов'язковість попередження про вихід, прав та інтересів товариства не захищає, а інтереси учасника порушує.
З іншого боку, якщо припускати, що ця норма встановлена в інтересах учасника, з тим, що б він не виходив, так би мовити, "на гарячу голову", добре подумав над правовими наслідками такого вчинку, то таке піклування законодавця саме над учасниками товариств і саме у випадку, коли вони виходять, видається щонайменше дивним. Адже не встановлює законодавець строків попередження про вчинення інших, більш важливих правочинів, наприклад про продаж цінних речей.  
На думку авторів підручника „Спадкове право", буквально аналізуючи ч.1 ст. 148 ЦК України можна дійти висновку, що відповідну заяву про вихід зі складу учасників закон трактує лише як попередження, тому формально вихід з товариства з обмеженою відповідальністю має вирішуватися на загальних зборах учасників, які за логікою вищезазначеної норми мають призначатися за три місяці на день формального вибуття учасника з товариства. До цього часу учасник вправі відкликати свою заяву, якщо інше не встановлено в установчому договорі товариства. Якщо в цей строк учасник помер, заяву вправі відкликати спадкоємці померлого учасника. Гадаю, що ця думка належить С.Я.Рабовській, оскільки така сама навена в її авторефераті дисертації. 
Виходить, що попередження встановлюється для скликання зборів і для забезпечення права учасника на відкликання заяви про вихід. Однак такий висновок не випливає з аналізу чинного законодавства. Процедура та сроки скликання загальних зборів регламентуються окремо, а права на відкликання заяви, як такого, законодавство не передбачає взагалі. А якщо права не передбачено, то й спеціальні правові гарантії його здійснення не потрібні.
На думку Г.М.Остапович, товариство, отримавши заяву учасника про вихід з товариства, має три місці строку для вирішення питання про розподіл відповідної частки між іншими учасниками, чи прийняття нових учасників, або зменшення статутного фонду товариства. Товариство може задовільнити прохання учасника товариства про його вихід раніше закінчення вказаного строку, прийнявши на загальних зборах учасників відповідне рішення. З моменту прийняття такого рішення або з моменту закінчення тримісячного строку учасник, який подав заяву про вихід, вважається таким, що вийшов з товариства. До цього часу учасник може відкликати свою заяву про вихід з товариства, оскільки подання такої заяви не покладає на учасника обов'язок вийти з товариства. 
На жаль, Г.М.Остапович не покликається на норми закону чи хоча б аргументи логічного порядку, які дали б підстави для таких висновків. Однак мені вони видаються помилковими з кількох причин. По-перше, товариство не має правових підстав вирішувати питання про розподіл частки учасника, який виходить, між іншими учасниками. По-друге, вихід з товариства не залежить від рішень зборів учасників. 
Як бачимо, навіть у поглядах на призначення норм про завчасне попередження про вихід з товариствах є істотні розбіжності.
За змістом ч.1 ст. 148 ЦК України, тримісячний строк є диспозитивним і статутом товариства може бути передбачений інший строк: більший або менший ніж 3 місяці. Однак слід мати на увазі, що ст. 100 ЦК України обмежує максимальний строк попередження одним роком. Диспозитивність обмежується лише можливістю встановлення строку попередження, і не поширюється на правило про необхідність попередження про вихід як такого. Тобто статутом товариства не може бути передбачено, що вихід з товариства відбувається без попередження.
На практиці строки попередження про вихід з товариства не дотримуються. Це має різні правові наслідки для товариства і учасника. Якщо товариство внесе зміни до статуту, пов'язані із виходом учасника, до спливу строку попередження, учасник буде вважатися таким, що припинив участь в товаристві з моменту внесення відповідних змін. Але в цьому випадку він вправі покликатися на те, що міг ще "передумати" протягом строку попередження і відкликати свою заяву про вихід. Зареєструвавши його вихід з товариства достроково, товариство його такого права позбавило. Такі міркування можуть бути підставою для позову про поновлення в товаристві. Захищаючись, товариство може покликатися на те, що попередження було усним і було зроблено за 3 місяці. Для того, що б уникнути цих непорозумінь, товариству, яке погоджується на дострокове припинення відносин з учасником, доцільно одержувати на це згоду від учасника. Таке прохання учасника може зазначатися безпосередньо у заяві по вихід. Допустимо повідомляти товариство про вихід з товариства з такого-то числа.
Вийти з товариства достроково без згоди товариства учасник не вправі. До спливу строку попередження, заява про вихід фактично не вступає в силу. Однак якщо товариство погоджується з достроковим виходом, зокрема шляхом вчинення фактичних дій, які про це свідчать (наприклад, затвердження змін до статуту, проведення розрахунку), то вихід може відбутися й до спливу строку попередження. Реєстраційні органи приймають заяви про вихід та реєструють зміни до статутів товариства не контролюючи дотримання строку попередження. Згідно закону вони цього і не повинні робити. Всі негативні наслідки таких дій несуть учасник і товариство. Не буде суперечити закону й попередження учасника про вихід у строк, який перевищує встановлений статутом. Однак у цьому випадку про час виходу слід зазначати в заяві.
Важливим видається також питання про співвідношення заяви про вихід і попередження про вихід, зокрема можливість виконання заявою про вихід одночасно й функції попередження. Закон не передбачає форми попередження, тому таке може бути як усним, так і письмовим. Проте зрозуміло, що усне попередження важко довести у разі виникнення спору щодо виходу. Тому, не зважаючи на відсутність спеціальних вимог, попередження доцільно давати письмово. Законом не передбачено вимоги щодо нотаріального посвідчення підпису учасника на цьому документі. За змістом, таке попередження повинно містити наступну інформацію: повне найменування товариства, його адресу; прізвище, ім'я та по-батькові учасника, місце його проживання; попередження про вихід з товариства, підпис та дату складення документа. Після спливу строку попередження, учасник може подати заяву про вихід з товариства, яка оформляється окремим документом і є підставою для внесення змін до статуту та державного реєстру. Однак такої заяви учасник може й не подавати, якщо виходити з товариства не бажає. Отже попередження про вихід і заява про вихід - це дві різних дії, які повинні оформлятися різними документами.
На практиці цієї різниці не помічають: ніде і ніколи у відомих автору випадках попередження і заява про вихід не розмежовувалися і не оформлялися окремими документами. Вважається, що достатньо подання самої лише заяви про вихід, яка одночасно виконує дві функції: попереджає товариство і остаточно виявляє волю учасника. При цьому правові наслідки у вигляді виходу з товариства настають після спливу встановлених законом 3 місяців попередження (якщо інший строк не встановлено статутом). 
Звичайно, коли товариство зацікавлене у виході учасника з товариства, воно може "закрити очі" на формальні порушення і не звертати уваги на те, як було зроблено попередження. Але якщо навпаки, товариство не бажає, що б учасник вибув, воно може покликатися на те, що заява про вихід з товариства, подана без завчаного попередження, суперечить закону і правових наслідків не породжує. Або ж стверджувати, що заява про вихід - це насправді лише попередження про майбутній вихід, тому після спливу 3 місяців слід подавати ще одну заяву про вихід. Вже дійсно про вихід.
Така правова позиція може бути використана товариством, коли необхідно буде змінити дату виходу з товариства або затримати строки розрахунку з учасником. Наприклад, через 2 місяці і 29 днів після одержання заяви про вихід, товариство повідомляє учасника, що така заява подана з порушенням ст. 100 ЦК України, без попередження про вихід, а тому учаснику пропонується спочатку виконати вимоги ст. 100 ЦК України, а потім вже виходити з товариства. Учасник або згодиться з таким тлумаченням, що призведе до втрати 3 місяців, або змушений буде доказувати неправильність цієї позиції в суді. Або після спливу 3 місяців (для попередження) і 12 місяців (для проведення повного розрахунку), учасник дізнається, що його заява про вихід з товариства була лише попередженням і він досі є учасником товариства, а тому підстав для виділення йому частки у зв'язку із виходом не має.
Вищенаведені міркування ще раз підкреслюють недосконалість встановленого законодавцем двостадійного механізму "попередження - вихід" і необхідність його істотного корегування. Норма про завчасне попередження товариства про вихід з товариства є незбалансована між інтересами учасника і товариства, і не захищає чиїх-небудь прав. Ця норма є зайвою. Наразі, вона лише створює передумови для зловживань зі сторони товариства та залишення учасника, який виходить, ні з чим. 

Заява про вихід. Волевиявлення учасника, що стосується виходу, фіксується у письмовій формі. Фізичні особи звертаються до товариства із заявою про вихід. Заява повинна адресуватися самому товариству (не голові зборів, не учасникам), оскільки саме воно є стороною корпоративного правовідношення. 
Закон не регламентує змісту цього документу. Відповідно до усталеної практики, в ньому зазначається:
- повне найменування товариства, його адреса;
- прізвище, ім'я та по-батькові учасника, місце його проживання;
- інформація про вихід з товариства;
- підпис та дата. 
Рішення про вихід формулюється по-різному. Зустрічаються формулювання: "прошу виключити ..." , "прошу вивести зі складу товариства ..." , "повідомляю про вихід ...", "прошу звільнити з числа учасників ...". Вважаю, що правильно було б повідомляти про вихід. Просити про це товариство непотрібно. Його позиція не має правового значення. Звільнення - це термін, який застосовується у трудовому праві, а не у корпоративних правовідносинах. Словосполучення "прошу виключити..." - юридичний нонсенс. Виключення - це форма відповідальності учасника, який не виконує свої зобов'язання. Виключення - завжди примус. Тому просити виключення - те саме, що просити про застосування примусу. 
Практичне значення має питання про те, чи вправі від імені учасника з заявою про вихід звертатися представник. Відповідно до ч.2, 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Спеціальної заборони законодавство не містить, тому це питання вирішується в залежності від того чи вважати такий правочин таким, що може бути вчинений лише особисто. Під особистими правочинами в цивільному праві розуміються правочини, які пов'язані з особистістю суб'єкта. Отож, необхідно з'ясувати чи є вихід з товариства особистим правочином.
Метою виходу є припинення участі в товаристві. В свою чергу, право участі є особистим. Тому вихід - це правочин, що вчиняється з метою припинення особистого права, тобто є особистим. У зв'язку з цим вважаю, що заяви про вихід з господарських товариств, а також про вихід з непідприємницьких товариств, повинні бути вчинені особисто. У автора була думка, що б дозволити учасникам товариств з обмеженою відповідальністю подавати таку заяву через представника, оскільки ці товариства належать до товариства капіталів. Проте на теперішній час знайдено більше підстав, що б цього винятку не робити. Право участі є особистим в усіх господарських товариствах. Окрім того, подання заяви не потребує особистої присутності учасника, тому він може це зробити поштою. 
 В заяві може зазначатися додаткова інформація. Так на підставі ст.54 Закону України "Про господарські товариства" на вимогу учасника і за згодою товариства внесок може бути повернуто повністю чи частково в натуральній формі. Якщо учасник бажає повернути внесок в натурі, таку вимогу потрібно включити до заяви. В іншому випадку у товариства немає підстав для повернення внеску в натурі. 
Деколи до заяви включають вимогу провести розрахунки у встановленому порядку. Гадаю, ця вимога має лише інформативне, а не юридичне значення. Такий обов'язок товариства визначений законом і повинен бути виконаний незалежно від того чи заявляє учасник відповідну вимогу. 
Досить часто учасники навпаки, пишуть в заяві про вихід, що майнових претензій до товариства не мають. На практиці це розцінюється як підстава для того, що б не проводити з учасником розрахунків. С.С.Кравченко підставно вважає, що в таких випадках не слід виключати наступні вимоги до товариства і за наявності підстав для проведення розрахунків з учасником, який вибув з товариства, вони мають бути проведені навіть в примусовому порядку. Не слід скидати з уваги можливість того, що особа була неосвічена у своїх правах або її впевнили в неможливості розрахунків, безперспективності отримання коштів, застосовувалися інші форми обману, тиску, іншого впливу на учасника. Якщо ж учасник так і не вимагав проведення розрахунків, то ті виплати, які йому належало б отримати, фактично стають доходом товариства, з якого воно зі спливом позовної давності має сплатити податок. Іншими словами, запис про відсутність майнових претензій учасника до товариства не є підставою для припинення його зобов'язань, пов'язаних із виходом цього учасника. 
Якщо ж з учасником, який виходить з товариства, фактично проводиться розрахунок, то має місце не вихід, а придбання його частки. Такі правовідносини слід оформляти договором купівлі-продажу частки. Якщо ж учасник відмовляється від своєї частки, то про це слід саме так і писати: від своє частки в статутному капіталі відмовляюся. Тоді можна буде застосувати ст. 347 ЦК України, за якою у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
Разом з тим, відмова від права не можлива на користь певної особи. Тому не відповідають закону записи в заяві про передачу частки іншим особам чи товариству у зв'язку із відмовою від неї. Будь-яка передача частки це фактично договір, адже повинна бути згода й одержувача. Тому такі відносини повинні оформлятися відповідним договором.
Неоднозначним є питання про форму заяви про вихід. Ч.2 ст.29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осбі та фізичних осіб-підприємців» передбачено, що у разі державної реєстрації змін до статуту, пов'язаних із зміною складу учасників у зв'язку і виходом, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників). 
Відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004р. № 20/5, вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи. Виходячи з цієї норми, можна вважати допустимою письмову форму заяви про вихід, на якій підпис фізичної особи засвідчено не нотаріусом.
Відповідно до п. 260, 261 вищезгаданої Інструкції, нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.
Нотаріальне посвідчення копії заяви про вихід вимагається лише для реєстрації зміни складу учасників у зв'язку із виходом. У відносинах з товариством така форма не передбачена. Тому, на перший погляд, товариству заява про вихід може бути подана у простій письмовій формі і цього мало б бути достатньо, що б вважати учасника таким, що вийшов з товариства у відносинах з товариством та його іншими учасниками. Проте, в такому випадку у товариства виникають проблеми із реєстрацією змін до статуту, адже реєстратору потрібно подати нотаріально засвідчену копію заяви про вихід. Зробити таку копію з заяви, яка була складена учасником в простій письмовій формі, досить проблематично, оскільки це суперечить правилам вчинення нотаріальних дій. Може виникнути ситуація, коли учасник подав заяву у простій письмовій формі, але нотаріально засвідчувати свій підпис не бажає, чим унеможливлює реєстрацію змін до статуту і таким чином в державному реєстрі зберігається запис про нього, як про учасника. Треті особи, які виходять з презумпції достовірності відомостей, що є в Єдиному державному реєстрі, і надалі сприймають цю особу як учасника товариства. Натомість учасники і товариство, яким відомо про подання заяви про вихід повинні були б вважати її такою, що припинила участь. Виходить, що для товариства та його учасників особа вважається такою, що втратила статус учасника з моменту подання заяви, а для третіх осіб - з моменту державної реєстрації. Це неправильно, оскільки йдеться про одну й ту саму подію.
Гадаю, що законом повинно бути встановлено нотаріальну форму заяви про вихід. Це б було ефективним засобом правової охорони інтересів учасників та товариства. Заяву, подану з порушенням нотаріальної форми слід було б вважати недійсною.
Юридичні особи-учасники подають рішення відповідного органу управління. Для того, що б упевнитися в його повноваженнях, потрібно ознайомитися з установчими документами юридичної особи. Якщо в установчих документах це питання спеціально не врегульоване, то відповідно до ст. 41, 59 Закону України «Про господарські товариства» в акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю такі питання уповноважений вирішувати виконавчий орган. Незважаючи на це, доцільно, що б питання про вихід вирішувалося вищим органом. Це гарантуватиме продуманість і остаточність рішення. Якщо питання про вихід вирішене виконавчим органом, але є підстави вважати, що думка вищого органу може бути інша, доцільно інформувати про таке рішення членів спостережної ради чи ревізійної комісії юридичної особи - учасника. Це усуне можливість виникнення спору в майбутньому.
Якщо рішення про вихід буде ухвалене неповноважним органом юридичної особи - учасника, воно може бути визнане недійсним як таке, що суперечить закону. Рішення повинно відповідати вимогам закону не лише за змістом, але й за формою. Рішення колегіальних органів оформляється протоколом, який підписується головою зборів і секретарем, якщо інший порядок не передбачено установчими документами. Витяг з цього протоколу, підписаний цими особами і засвідчений печаткою юридичної особи є достатньою документальною підставою для виходу з товариства. Рішення одноособових органів офомляються наказами чи розпорядженнями. 
Правові наслідки настають, якщо рішення про вихід повідомлене товариству. Іншими словами, рішення учасника про вихід, викладене у письмовій формі (заява, протокол, наказ) потрібно вручити товариству. Час вручення потрібно зафіксувати. Це можна зробити декількома способами: 
1) зареєструвати заяву в журналі реєстрації вхідної кореспонденції (якщо такий ведеться) або 
2) відправити заяву рекомендованим листом з описом відпкладення та повідомленням про вручення або 
3) передати особисто посадовій особі товариства (наприклад директору або голові зборів) під розписку про отримання.
Фіксація дати повідомлення товариства про вихід має важливе значення: саме з цього моменту обчислюються строки попередження.
Дотримання усіх вимог до форми заяви про вихід має важливе значення, адже в іншому випадку правові наслідки такої заяви можуть бути поставлені під сумнів. Так, в одній із справ нову редакцію статуту малого приватного підприємства було визнано недійсною, а державну реєстрацію скасовано, оскільки для державної реєстрації було подано нотаріально засвідчену копію, а не оригінал заяви про передачу корпоративних прав, і в заяві не було покликання на добровільність виходу.

В.М.Кравчук, 2009