Кравчук В.М. ПРАВОВА СУТНІСТЬ ВИХОДУ З ТОВАРИСТВА

ПРАВОВА СУТНІСТЬ ВИХОДУ З ТОВАРИСТВА

Найпоширенішою підставою припинення корпоративних правовідносин є вихід з товариства. Недосконалість Закону України “Про господарські товариства” в цій частині є плодородним грунтом для наукових дискусій, але ускладнює роботу практичних органів. ЦК теж не вирішив існуючих проблем, а подекуди навіть породив нові. Проблеми виходу з господарського товариства неодноразово розглядалися на сторінках професійних юридичних видань. Окремих питань виходу торкалися авторитетні українські вчені Спасибо-Фатєєва І.В., Кучеренко І.М., Кібенко О.Р. Однак далеко не всі питання знайшли висвітлення у цих роботах, окремі висловлені тези, на мій погляд, є дискусійними.
Відповідно до пункту в) ст.10 Закону «Про господарські товариства» одним з прав учасників господарських товариств є право на вихід з товариства у встановленому порядку. Ця норма конкретизується щодо кожного виду товариства у ст.ст. 54, 65, 71, 77 цього ж Закону. Відповідно до ч.2 ст.100 ЦК учасник товариства має право вийти з товариства. Що ж являє собою це право?
Право на вихід з товариства – це безумовне суб‘єктивне право учасника, спрямоване на одностороннє припинення корпоративних правовідносин з товариством. 
Право на вихід мають учасники усіх товариства (підприємницьких і непрідприємницьких), окрім акціонерного. Норма, яка передбачає можливість виходу з товарства є імперативною, а тому не може бути змінена статутом товариства. Товариство є суб‘єктом лише пасивного обов‘язку – не перешкоджати реалізації цього права. Воно не може бути обмежене установчими документами (такі норми недійсні як такі, що обмежуть правоздатність учасника) чи рішеннями органів товариства. Учасник сам вирішує - вступати йому в товариство чи ні, залишатися у товаристві чи припинити в ньому участь.  
Реалізація права на вихід не залежить від згоди інших учасників, товариства наявності зобов’язань перед товариством та інших обставин. Одна-єдинна вимога до учасника, який виходить, - це письмово попередити товариство про свій вихід у строк, передбачений установчими документами, який в усякому разі не може перевищувати 1 рік. 
Безумовність права на вихід підтримується не всіма вченими. Так, Л.С.Нецька висловила пропозицію про необхідність законодавчого закріплення заборони виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю у випадку зменшення статутного фонду за відсутності згоди кредиторів на зменшення статутного фонду та гарантій по оплаті боргів кредиторам, і якщо зменшення статутного фонду товариства внаслідок виходу учасника призводить до порушення рівноправності інших учасників. 
Окремі вчені заперечують безумовність права на вихід, аргументуючи це тим, що ст.10 Закону України «Про господарські товариства” передбачає не просто право на вихід, а право на вихід у встановленому порядку. Вказівка законодавця на встановлений порядок виходу сама по собі, на їх думку, заперечує безумовність права на вихід. Така позиція видається помилковою. Ст.10 Закону України «Про господарські товариства» встановлює право на вихід як загальне право учасників усіх товариств. Щодо кожного виду товариств законодавець встановлює спеціальні норми, закріплює особливий порядок реалізації цього права (ст.ст. 54, 65, 71, 77 названого закону, ст. 148 ЦК України). Ці норми як раз і визначають той встановлений порядок, про який йдеться у ст.10. Встановлення порядку виходу у жодному разі не можна розглядати як заперечення безумовності цього права.
Держкомпідприємництво України відзначив, що враховуючи те, що особа не може бути позбавлена права на вільний вихід із складу учасників товариства, а угоди, укладені на обмеження такого права, є недійсними, слід дійти висновку, що питання виходу залежить виключно від волі такого учасника. В зв'язку з цим, єдиним документом, необхідним для виходу з товариства, є заява учасника. На підставі цієї заяви товариство в особі зборів учасників вирішує питання про вихід особи, що подала заяву, із складу товариства. Товариство не вправі відмовити у виході такої особи із складу учасників і повинне визначити порядок повернення частки учасника, що вибуває, у статутному фонді такого товариства. Якщо особа, що вибуває, бажає забрати свою частку, товариство зобов'язане повернути майно в натурі чи компенсувати його вартість. В цьому разі у зв'язку зі зменшенням статутного фонду і кількості учасників вносяться відповідні зміни до установчих документів.  
Правова позиція Держпідприємництва видається внутрішньо суперечливою. З одного боку, висловлюється правильна думка про те, що питання виходу залежить виключно від волі учасника. З другого боку, не зрозуміло, для чого тоді на підставі заяви учасника товариство в особі зборів повинно вирішувати питання про його вихід. Тим більше, що відмовити у цьому товариство не вправі. 
В літературі деколи не розмежовують вихід від інших підстав припинення корпоративних правовідносин, зокрема від виключення. Виключення і вихід учасника часто вживаються як синоніми. Проте ототожнювати їх неможна. Це дві різних підстави. По-перше, виключення – це примусове припинення участі в товаристві. Ініціатива щодо виключення виходить від інших учасників. Натомість вихід – добровільне волевиявлення учасника. По-друге, виключення можливе лише з підстав, передбачених у законі – ст. 64 Закону “Про господарські товариства”, а для виходу підстави не мають жодного значення. По-третє, виключення здійснюється за рішенням вищого органу – зборів учасників товариства. Натомість, вихід – за рішенням самого учасника. 
Неможна ототожнювати вихід також і з відступленням частки на користь інших учасників чи третіх осіб. По-перше, відступлення частки – це двостороння дія, договір. Адже не можна відступити частку так, щоб її хтось не прийняв. Вихід, в свою чергу, - одностороння дія. По-друге, відступлення частки на користь третіх осіб допускається, якщо інше не передбачено статутом товариства, в той час як вихід допускається будь-коли. По-третє, внаслідок відступлення частки, корпоративні права та обов‘язки переходять від учасника до набувача частки. Ці наслідки не настають у разі виходу з товариства: корпоративні права припиняються.
Слід відзначити, що корпоративне законодавство багатьох країн взагалі не знає інституту виходу з товариства. Як альтернатива виходу, передбачено обов‘язок товариства викупити частку учасника в статутному капіталі на умовах, визначених законом та установчими документами.
Наведене вище дозволяє сформулювати правові ознаки виходу з товариства:
1) це самостійна, відміна від інших, підстава припинення корпоративних правовідносин;
2) це добровільна, свідома дія учасника товариства;
3) це одностороння дія учасника;
4) мета виходу – припинення участі в товаристві.
Таким чином, вихід з товариства – це добровільне, одностороннє, безумовне волевиявлення учасника, спрямоване на припинення корпоративних правовідносин з товариством. Така дія є правочином. 
За своєю правовою природою, вихід з товариства - це одностороннє розірвання засновницького договору про створення товариства на умовах, визначених законом та установчими документами. На таке розуміння сутності виходу не впливає та обставина, що засновницький договір про створення товариства обов‘язовий не для всіх видів товариств. Ми переконані, що будь-яке товариство, що створюється кількома особами, створюється на підставі домовленості засновників, яка по суті своєї є усним договором.
Розуміння виходу як одностороннього правочину, довзоляє застосовувати до виходу норми, що стосуються правочинів, зокрема щодо відмови від правочину та визнання його недійсним. 
Причини, які штовхають учасника до виходу, як правило, не мають правового значення. Вони можуть мати значення лише тоді, коли спотворюють волю учасника, що виходить (погроза, вимагання, обман або збіг тяжких обставин). Найчастіше причинами виходу є: 1) бажання одержати вартість частки, 2) перехід на іншу роботу, яка не сумісна з участю в підприємникьому товаристві (наприклад, на державну службу), 3) протест проти дій інших учасників; 4) безперспективність участі в товаристві.
Окремо слід зупинитися на ст. 100 ЦК України. Відповідно до ч.2 цієї статті, яку тут наведемо повністю, “учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року”.
Логічна побудова цієї норми виявляється у формулі “має право, якщо...”. Іншими словами, вихід з товариства допускається за певних умов. Цією умовою є відсутність в установчих документах товариства обов‘язку учасника письмово повідомляти про свій вихід у визначений строк. 
Мені таке співвідношення гіпотези і диспозиції норми видається нелогогічним. Адже за законами логіки, відсутність умови, за якої учасник має право на вихід, означає неможливість виходу. Виходить, що якщо установчими документами встановлений обов‘язок учасника письмово попередити про свій вихід з товрриства у визначений строк, який не може перевищувати одного року, учасники товариства не мають права вийти з нього?
Право на вихід, тобто можливість учасника вийти з товариства, не може залежати або визначитися тим, чи передбачено установчими документами його обов‘язок попереджати про це товариство. Ця умова стосується не права на вихід з товариства, а порядку його реалізації. А для того, що б його реалізовувати, право повинно існувати (визнаватися).
Думається, що автори норми помилилися, і намагаючись закріпити можливість встановлення в установчих документах товариства норми про необхідність завчасного попередження про вихід, пропустили частину речення – слова “у будь-який час”. Якщо спробувати відтворити норму, яка мабуть малася на увазі, то вийде так: “учасники товариства мають право вийти з товариства у будь-який час, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року”. 

16.10.2006р.

Кравчук В.М.