Спасибо-Фатєєва І.В. ЗАСТАВА ТА КОРПОРАТИВНІ ПРАВА

Останнім часом актуалізувалися питання способів забезпечення виконання зобов'язань, особливо шляхом застави. Відомо, що згідно із Законом України «Про заставу» заставлятися може будь-яке майно (за виключенням зазначеного в ст. 4 цього Закону) та майнові права. Слід також ураховувати заборону бути предметом застави вимог, які мають особистий характер, а також інших вимог, застава яких забороняється законом. Унаслідок цього постають питання про те, чи можуть заставлятися корпоративні права. Це викликано невизначеністю правової природи цих прав, неоднозначність їх віднесення до майнових прав, зокрема тому, чи можуть вони бути охарактеризовані як право вимоги. Адже майновими зазвичай визнаються права, які полягають у вимозі майнового характеру однієї особи до іншої. Також проблемність правової природи корпоративних прав убачається у невиключності того, що почасти вони мають особистий характер як такі, що так чи інакше включають до свого складу право на участь, яке, у свою чергу, ст. 100 Цивільного кодексу (надалі за текстом - ЦК) України визначається особистим немайновим правом. Напруга з цього приводу триває, і на сторінках юридичної літератури точаться дискусії, які так чи інакше допомагають розібратися в цьому феномені, що йменується «корпоративні права», яких немає у ЦК України, але які за своєю правовою природою, безсумнівно, є цивільними правами.
Якщо ж ми розглядатимемо корпоративні права в заставних правовідносинах, то проблематика подвоюється, оскільки крім указаного набору проблем виникають й інші, а саме: чи відповідають корпоративні права тим вимогам, які ставляться до предмета застави? Слід відмітити, що це питання є настільки актуальним, що йому навіть було присвячено номер журналу «Юридичний радник» (№ 1 за 2005 рік), в якому було опубліковано цікаві матеріали - стаття В. Кравчука з міркуванням із цього приводу та статті інших авторів на її обговорення. Незважаючи на це, кількість питань із цього приводу не зменшилася, а позиція авторів не може розцінюватися як безспірна. Що з цього приводу слід зазначити?
Перш за все, виходитимемо із запропонованих В. Кравчуком вимог, яким має відповідати предмет застави. Це - (1) можливість його відчуження та (2) можливість звернення стягнення на нього. Передусім здається, що такі вимоги не зовсім відповідають Закону України «Про заставу», оскільки перебувають у різній площині. Дійсно, для того щоб майно або майнові права могли бути предметом застави, вони мають бути відчужувані, адже в противному разі неможливо буде звернути стягнення на них ані шляхом їх продажу, ані шляхом заміни уповноваженої особи (відступлення права на ці майнові права або перехід права власності на майно), ані шляхом реалізації на публічних торгах. Утім, у будь-якому разі припускається, що на предмет застави не тільки може, а і має бути звернене стягнення у разі невиконання основного зобов'язання. Отже вимоги, які В. Кравчук позначив як «заставопридатність», є такими з певною натяжкою.
Тим не менш рухатимемось таким шляхом, до якого запросив В. Кравчук. По-перше, чи можливе відчуження корпоративних прав, щоб їх визначити предметом застави? Так, можливо, адже корпоративні права учасників господарських товариств відчужуються, правда, з додержанням вимог щодо цієї процедури та переважного права інших учасників товариства на придбання таких прав.
У той же час, В. Кравчук абсолютно вірно порушив питання про те, що слід ураховувати й порядок звернення стягнення на корпоративні права, передбачуваний Законом України «Про господарські товариства» та ЦК України. Не вдаючись у даному разі до проблематики співвідношення понять «корпоративні права», «право на частку в статутному капіталі» та «право на частку в майні товариства, пропорційне частці в статутному капіталі», звернемо увагу на те, що у разі наявності вимог кредиторів учасника товариства, вони мають задовольнятися не за рахунок корпоративних прав учасника, тобто корпоративні права не підлягають ані продажу, ані переведенню на кредитора. У такому разі кредитор лише має право вимагати виплати йому вартості цих корпоративних прав (виплати частини майна товариства, пропорційної частці учасника в статутному капіталі). Тобто чи це свідчить про відчужуваність корпоративних прав без будь-яких застережень? Звичайно, що ні. 
Виходить, що за загальним правилом, корпоративні права відчужуватися можуть (у разі нормального майнового стану учасника господарського товариства і відсутності до нього вимог із боку кредиторів). За спеціальним же правилом, за наявності таких вимог кредиторів корпоративні права не відчужуються, а припиняються внаслідок того, що на частку учасника товариства буде звернено стягнення, що приведе до припинення його участі в товаристві.
Тоді постає питання про те, наскільки останнє правило зв'язує можливість корпоративних прав бути предметом застави? Уявимо собі ситуацію, що корпоративні права заставлені, договір, на виконання якого укладено договір застави, не виконано, і тому кредитор звертає стягнення на предмет застави, тобто на корпоративні права. Це нормально? Авжеж. Однак чи відбувається звернення стягнення на корпоративні права в порядку, передбаченому законодавством про заставу, тобто статтями 21 і 23 Закону України «Про заставу»? Очевидно, що обґрунтованою є відмова від ст. 21, адже з публічних торгів передусім продаються речі. А в ст. 23 йдеться про реалізацію предмета застави (за цією статтею - майнових прав) шляхом відступлення заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Чи прийнятний такий шлях до корпоративних прав?
Я не думаю, що ця відповідь має бути однозначно позитивною, оскільки передусім ніякої вимоги корпоративні права не містять, адже не в цьому полягає їхня сутність. Але якщо за аналогією з відступленням майнових прав вести річ про можливість відступлення корпоративних прав, то як бути з переважним правом інших учасників щодо придбання відчужуваної частки. Можна сперечатися з цього приводу, оскільки про таке право в Законі йдеться в контексті відчуження частки учасником за власною волею, а у разі звернення стягнення матиме місце примус. Утім, ми розуміємо, що дозвіл це робити зведе нанівець переважне право учасників товариства, оскільки укладатимуться різні договори, забезпечувані заставою, аби тільки замінити учасника та придбати його корпоративні права. Крім того, якщо ми допустили аналогію з майновими правами, то чому б не допустити аналогії з переважним правом і в цьому випадку?
Таким чином, постає головне питання: що має пріоритет - механізм, передбачений 
- Законом України «Про заставу» про відступлення прав у випадку звернення стягнення на предмет застави (в такому разі можна ставити питання про допустимість для корпоративних прав бути предметом застави), чи
- Законом України «Про господарські товариства» та ст. 149 ЦК України про звернення стягнення на корпоративні права лише шляхом виплати їхньої вартості?
Без відповіді на ці питання всіх інших питань можна навіть не торкатися, хоча вони також, безумовно, важливі, а саме: якщо дозволити відступлення корпоративних прав кредитору учасника, то як забезпечити внесення змін до статуту товариства, внесення відомостей до Державного реєстру, які позови при цьому вчиняються тощо?
Очевидно, що ці питання мають бути вирішені на законодавчому рівні зі встановленням можливості застави корпоративних прав і особливостей звернення стягнення на них. Останнє має передбачати різні варіанти: від відступлення корпоративних прав із зазначенням відповідних механізмів фіксації набуття цього права іншою особою, яка стає новим учасником товариства, до сплати кредитору учасника вартості корпоративних прав (що буде дорівнювати вартості частини майна, пропорційно частці учасника-боржника в статутному капіталі). Ці аспекти слід також урегулювати в договорі застави корпоративних прав.