Судова практика

Судами першої та апеляційної інстанції правомірно надано оцінку того, що неправомірне відчуження частки в статутному фонді позивача впливає не тільки на права інших учасників товариства, а й на права самого товариства з наведених вище підстав, що є самостійною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вірно відзначив, що виходячи із правової природи Товариства з обмеженою відповідальністю, визначеної статтею 50 Закону України "Про господарські товариства", належність певній особі частки у статутному капіталі, означає, що така особа є учасником товариства, тобто з набуттям частини статутного капіталу набуваються і права учасника господарського товариства даного виду, а відтак, окремого рішення засновників щодо включення Фонду державного майна України та товариства покупців членів трудового колективу Товариства з обмеженою відповідальністю "Перспектива" до складу учасників товариства, в даному випадку не вимагалось, оскільки це не передбачено Законом України "Про господарські товариства".

Відповідачами у справах про визнання установчих документів недійсними мають бути засновники, а не сама юридична особа.
Як відповідачів слід притягати усіх учасників юридичної особи на день звернення до суду.

Доводи касаційної скарги про звернення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області в порядку частини 5 статті 98 Цивільного кодексу України як засновника акціонерного товариства є помилковими, оскільки статус засновника акціонерного товариства не є тотожним статусу учасника акціонерного товариства.
Засновники товариства є суб'єктами права, що вчиняють правочини, юридично значимі та фактичні дії, спрямовані на створення юридичної особи (приймає рішення про створення нового суб'єкта, приймає (затверджує) його установчі документи, передає у власність товариству частину свого майна для формування статутного капіталу.
Припиняючи статус учасника товариства, засновник залишається особою, що створила (заснувала) товариство, в силу відповідних положень установчих документів товариства, затверджених та зареєстрованих при створенні юридичної особи; доводів про зміну положень установчих документів про створення відповідача позовна заява не містить.

При цьому, з положень ст.41 Закону України "Про господарські товариства" можна зробити висновок, що за умови прийняття участі в загальних зборах акціонерів, які відповідно до статуту товариства мають менше ніж 60 відсотків голосів, такі збори можуть бути визнані неправомочними. Отже, проаналізувавши наведені норми законодавства, апеляційна інстанція дійшла правомірного висновку, що їх положення не передбачають такого способу захисту порушеного права акціонера як визнання загальних зборів акціонерів такими, що не відбулися.

Позовні вимоги "про скасування рішення загальних зборів" та "про визнання недійсним рішення загальних зборів" не є тотожними по своїй матеріально-правовій суті та по правових наслідках, рішення першої інстанції не є законним, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.

З огляду на викладене та положення ст. 225 ЦК УРСР (чинної на момент укладання спірного договору) слід погодитись з висновком судів попередніх інстанцій, що ТОВ "Трансагросервіс" не є належним власником і продавцем майна зазначеного у спірному договорі.
Тобто оспорюваний договір купівлі-продажу від 09.10.03 укладено з порушенням вимог законодавства, що регулює порядок створення господарського товариства, передача майна засновником не відбулося, а ТОВ "Трансагросервіс" не є належним власником і продавцем. Отже, укладення між відповідачами цього договору порушує право власності позивача і є таким, що не відповідає вимогам законодавства.

Проте, на відміну від загальних зборів акціонерів, установчі збори не є органом акціонерного товариства, оскільки на момент проведення установчих зборів та прийняття ними рішень акціонерного товариства як юридичної особи ще не існує. Відтак, рішення установчих зборів не належать до актів органів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. У зв'язку з цим спори про визнання недійсними рішень установчих зборів, у тому числі про створення акціонерного товариства та затвердження його статуту, не є спорами про визнання недійсними актів, передбаченими пунктом 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України. Викладене свідчить, що судами не досліджено та не надано належної правової оцінки обраному позивачем способу захисту права.

Встановивши факт зловживання правом учасником товариства шляхом систематичної неучасті у загальних зборах товариства, суд вправі застосувати наслідки, передбачені ч. 6 ст. 13 ЦКУ - зобов'язати особу припинити зловживання своїми правами шляхом зобов'язання взяти участь у загальних зборах учасників товариства, а також у своєму рішенні передбачити, що у разі невиконання рішення суду така особа буде вважатися зареєстрованою на загальних зборах учасників товариства. Таким чином, припинення зловживання правом буде полягати саме у зобов'язанні учасника (акціонера) взяти участь у загальних зборах товариства, а не виключенні його за рішенням суду з товариства, що означало б неконституційне позбавлення учасника права власності на частку в статутному капіталі товариства.

Зокрема, стаття 144 Закону України "Про Державну програму приватизації" зобов'язує відкрите акціонерне товариство, створене у процесі приватизації та корпоратизації, здійснити викуп акцій акціонерів, які вимагають цього, в разі, якщо ці акціонери голосували проти прийняття загальними зборами рішень про укладення угод або кількох взаємопов'язаних угод щодо відчуження майна (необоротних активів) підприємства та здійснення операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями (факторинг).
При цьому, твердження скаржника про порушення судами ст.649 ЦК України, є безпідставними, оскільки вказана стаття застосовуються до правовідносин, які виникають між сторонами при укладенні договору. Між тим, предметом позову у даній справі є спонукання відповідача виконувати умови Закону щодо викупу акцій, а не про зобов'язання його укласти з позивачами договори купівлі-продажу акцій на тих, чи інших умовах, тобто у визначеній ними редакції.

Звернення із позовом товариства до учасника із позовом про визнання недійсним рішенням вищого органу - загальних зборів - самого товариства законом не передбачається.

Не міститься жодних обґрунтувань, яким чином обставина витребування у відповідача спірного нерухомого майна може погіршити майновий стан ЗАТ "ТРП" та знизити вартість належних скаржнику акцій. Більше того, навіть у разі, якщо вказана обставина може вплинути на прибуток ЗАТ "ТРП", в даному випадку це є майновим правом самого товариства, а не майновим корпоративним правом громадянина ОСОБА_1
Зважаючи на викладене, оформлене оскаржуваним рішення витребування спірного нерухомого майна не порушує корпоративних прав громадянина ОСОБА_1, оскільки не створює перешкод як для його участі в управлінні ЗАТ "ТРП", так і для отримання ним дивідендів.

Згідно згаданого вище Положення, під час реорганізації продаж акцій товариства не здійснюється, а здійснюється обмін акцій або часток у статутному фонді товариства, що реорганізовується, на акції або на частки у статутному фонді товариства, що створюється під час реорганізації шляхом виділення.

В той же час, відповідно до змісту ст. 3 Закону України "Про акціонерні товариства", в редакції, чинній на момент прийняття рішення загальних зборів акціонерів ВАТ "ПК "Ясен", ст. 6 Закону України "Про цінні папери і фондовий ринок", статутний капітал акціонерного товариства поділяється на акції, а тому, акціонер такого товариства, що створюється внаслідок виділу, в обмін на корпоративні права може отримати лише акції, а не частки у статутному капіталі.

Згідно зі ст.ст. 33, 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців" підставами для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством юридичної особи, зокрема, є невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

З огляду на вказані норми та викладені прокурором обставини, предметом даного спору є дії юридичної особи відповідача щодо дотримання вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців" та вимог податкового законодавства.

Проте такі правовідносини не носять господарсько-правового характеру, а заявлений прокурором позов не має ознак здійснення захисту цивільних чи господарських прав чи інтересів позивача відповідно до ст.ст. 1, 2, 12 ГПК України.

У зв'язку з цим "усунення" відповідно до частини третьої статті 99 Цивільного кодексу є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 Цивільного кодексу надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов'язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю, а тому колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що посилання в постанові суду апеляційної інстанції на норми Кодексу законів про працю є зайвим.